"За станом громадських туалетів можна дізнатися про справи у країні"

Давні римляни у вбиральнях укладали угоди

"Будь-яка світська бесіда, навіть найвитонченіша, рано чи пізно закінчується ватерклозетом", – казали в давнину французи. Американський політик і банкір Нельсон Рокфеллер (1903–1979) доповнював цей вислів: "За станом громадських туалетів можна дізнатися про справи у країні та визначити її місце у світі".

Людська цивілізація почалася з моменту облаштування окремого місця для задоволення фізіологічних потреб, вважають культурологи. Генеральна асамблея Організації Об'єднаних Націй 2013-го запровадила Всесвітній день туалету. Його відзначають 19 листопада. Цього року до свята підготували гасло, що закликає згадати про важливість вбиральні для людського здоров'я й потребу інвестувати в санітарію.

 

Найдавнішому зі збережених туалетів виповнилося 5 тис. років. Розташований у неолітичному поселенні на Оркнейських островах поблизу узбережжя Шотландії. В кам'яних стінах тамтешніх будинків виявили ніші. Із них жолобами нечистоти виводилися до найближчої водойми.

В імператорських палацах і будинках знаті в давньоіндійських містах-фортецях Мохенджо-Даро й Хараппі влаштовували туалети у вигляді видовбаних із каменю тумб. Їх ставили біля зовнішніх стін, накривали дерев'яними сидіннями з отвором. Знизу мали дірки, через які нечистоти витікали надвір. Вуличними канавами виводилися за межі міста.

У палацах давнього Єгипту для справляння природних потреб робили окремі кімнати, які вибілювали вапном. У них ставили дерев'яний табурет з отвором. Під ним – ящик із піском, який періодично чистили раби.

Різьблений трон-стільчак, під який підкладали горщик, знайшли у гробниці цариці шумерів Шубад у місті Урі. Він зберігається в Британському музеї в Лондоні.

Подібні конструкції використовували в помешканнях протягом тисячоліть, допоки їх не стали витісняти ватерклозети – домашні туалети зі змивом. Найдавніша така вбиральня виявлена у Кносському палаці на острові Крит. Їй 4 тис. років. Воду для неї збирали за допомогою складної системи глиняних труб із дахів будинків під час дощів.

"Під час промови Менелая Тримальхіон клацнув пальцями. Один із євнухів за цим знаком подав йому горщик. Задовольнивши свою потребу, Тримальхіон зажадав води на руки й витер мокрі пальці об волосся одного з хлопчиків", – описував процедуру облегшення під час бенкету давньоримський письменник Петроній у романі "Сатирикон".

Античні мудреці під час філософських диспутів могли підняти туніку й справити нужду біля столу. Біля мислителів стояли раби з розписаними керамічними або срібними горщиками.

 

На ті часи припала поява перших в Європі громадських туалетів. Давні греки більшість часу проводили на вулицях і площах міст. Там ставили мармурові пісуари, які обгороджували стінами. Відходи з них виводилися канавками до підземних резервуарів. За їхнім станом стежили астіноми – високооплачувані посадові особи, відповідальні лише за громадські вбиральні.

Від греків перейняли ставлення до туалетів давні римляни. Суттєво їх розвинули. Мережі водопостачання й каналізації в Римі мали дуже високий рівень. Їх змогли перевершити лише у ХХ ст. У розпорядженні 1 млн жителів вічного міста були 144 громадські туалети. Майже така ж кількість, як і нині.

Римляни перетворили задоволення фізіологічної потреби на елемент культури. У своєму пантеоні мали Стертиція – бога землі й відходів, Крепита – бога туалетів. Венеру Клоакіну – покровительку очищення призначили патронесою відхожих місць і стічних каналів. Саме на її честь каналізаційні споруди назвали клоаками. Богині приносили треби у спеціальних святилищах.

Знаменитою каналізаційною системою античності була Велика клоака, якою через центр Риму нечистоти виводились у Тибр. Збудували її в VI ст. до н. е. Центральна магістраль-тунель мала ширину 4 м і висоту 5 м. Нею можна сьогодні проплисти човном.

Біля місць громадських зборів і скупчення натовпу, поряд із лазнями-термами та іподромами облаштовували фрики – громадські туалети. Вони нагадували палаци. Підлогу та стіни оздоблювали коштовним камінням, прикрашали статуями. Відвідувачі сідали на мармурові стільчаки у вигляді тронів. Спочатку призначалися тільки для знаті. Патрицій заходив із рабом, який нагрівав місце. У таких фешенебельних туалетах обмін новинами часто переростав у політичні дебати або довгі бесіди.

У туалетах на торгових вулицях і ринках вели перемовини й укладали угоди. Кам'яні сидіння зазвичай розташовувалися колом або напівколом, як в амфітеатрі.

Римський імператор Веспасіан у І ст. зробив громадські туалети платними. Його син Тит дорікнув за це батькові. Веспасіан підніс до носа сина монету, якою розрахувалися в туалеті, та спитав, чим від неї тхне. "Нічим", – знітився Тит. Тоді правитель додав: "Гроші не пахнуть".

У приватних будинках римлян туалетні кімнати розташовувалися на других поверхах. Звідти відходи трубами стікали в каналізаційні рівчаки. Під час розкопок міста Помпеїв археологи знайшли такі вбиральні майже в кожному домі.

 

Після падіння Римської імперії у V ст. почався занепад каналізаційних систем. Відходи життєдіяльності в європейських містах почали виливати з вікон на вулиці. Там усе застоювалося та змивалося лише сильними дощами. Антисанітарія призводила до епідемій і кишкових хвороб.

Якось уранці французький король Людовик ІХ (1214–1270) поспішав із почтом до меси. З вікна на нього вилили вміст нічного горщика. Європейська мода на плащі з капюшонами й крислаті капелюхи значною мірою була зумовлена необхідністю захиститися від обливання нечистотами на вулицях міст.

У замках і фортецях будували невеликі башти, подібні до сучасних балконів. Їх використовували як оглядовий майданчик і туалет. У підлозі мали дірку. Через неї скидали нечистоти у рів, що оперізував фортецю. Ворог не наважувався форсувати перешкоду із смердючими відходами.

Художник Леонардо да Вінчі був вражений антисанітарією і смородом Парижа. Спроєктував для французького короля Франциска І (1494–1547) туалет зі змивом. Технічний план ватерклозету передбачав наявність труби для підведення води, каналізаційний пристрій і вентиляційну шахту. Винаходу не втілили в життя.

"Смерділи ріки, смерділи площі, смерділи церкви, сморід стояв під мостами й у палацах. Навіть від короля погано пахло", – писав французький історик Еміль Мань.

У головному палаці французьких королів не було туалету. Члени родини й придворні, постачальники й торговці, слуги та охорона – справляли потреби у дворі, на сходах, у коридорах, на балконах, а також у горщики з квітами та каміни. Коли сморід у палаці ставав нестерпним, мешканці переїжджали до іншого маєтку. Лувр команда прибиральників відмивала від фекалій і провітрювала.

Туалетні кімнати з'явилися у Версалі за Людовика ХІV на початку XVIII ст. Він наважився запровадити в Парижі першу систему каналізації.

Англійський поет та інтелектуал Джон Гарінгтон сконструював унітаз із водяним змивом для покоїв королеви Єлизавети І (1533–1603). Пристрій став першим застосованим у Європі ватерклозетом. Подію Гарінгтон описав 1596-го у віршах. Винахід ватерклозета не прижився, проте за унітазом і туалетом закріпилася сленгова назва "джон".

Королі, королеви й герцоги часом проводили "прийоми на горщику", тобто на троні-стільчаку. Випорожнення в "туалетні вази" під час балів і навіть мес було справою буденною. Слуги гачками піднімали пишні спідниці дам і підсовували під них вузькі керамічні горщики.

Туалети-стільчаки маскували під банкетки, комоди, столики, бюро або стопки книжкових фоліантів. Для боротьби із запахами відхожих місць використовували пахучі суміші. Це дало поштовх розвитку парфумерії, але не вирішило проблеми антисанітарії.

 

Деякі європейські театри не мали туалетів. Глядачі з собою носили горщики. З верхніх ярусів могли вилити їхній вміст на голови людей у партері.

– Англійські леді напередодні перегляду вистави утримувалися від вживання напоїв та їжі, – розповідає працівниця Київського музею історії туалетів Ганна Овчаренко, 32 роки. – Під час прийомів мусили терпіти незручності, що погано впливало на їхнє здоров'я.

На початку ХІХ ст. населення європейських міст стрімко зростало. Кількість нечистот на вулицях і площах стала нестерпною. З'явилася послуга: за невелику плату можна було випорожнитися в бочки, які носили за спинами продавці "туалетних послуг".

На ситуацію суттєво вплинув спалах холери 1820–1830 років. Хвороба розповсюджувалася фекально-оральним шляхом. Забрала мільйони життів на всіх заселених континентах.

Тоді каналізаційні системи почали прокладати в Лондоні, Парижі, Берліні та інших великих містах Європи. За рік у Берліні кількість хворих на холеру зменшилася вдвічі. Скоро недугу остаточно подолали.

Тоді ж французький письменник Віктор Гюго написав: "В історії клоак народжується історія людства. Клоака – це совість міста".

8 сантиметрів завдовжки були сторони квадратиків туалетного паперу, який виготовляли китайці в середині І тисячоліття до н. е. Робили їх із дерева та тканини. Технологію засекретили. Давні римляни використовували в туалеті закріплену на паличці губку. Її промивали в соляній ропі або оцті. Вікінги послуговувалися клоччям вовни, американські індіанці – кукурудзяними качанами, японці – дерев'яними дощечками для письма, що відслужили свій вік

200 мільйонів доларів США вклав у розробку туалету нового покоління засновник Microsoft Білл Гейтс. Представив її 2018 року. Це прозорий унітаз, де фекалії під дією хімічних речовин перетворюються на корисне добриво

Нечистотами удобрювали поля навколо Києва

– У середньовічному Києві існувала система водовідведення, – розповідає директор Київського музею історії туалетів 38-річний Юрій Могильний. – Під час археологічних розкопок на Подолі знайшли залишки водогінних труб. Їх робили із твердих порід дерева. Фахівці датують знахідки ХІІ століттям.

Науковці припускають, що з верхнього міста каналізаційними трубами через Поділ відходи життєдіяльності скидали в Дніпро.

– Археологічні розкопки свідчать, що в часи Давньої Русі в Києві, Чернігові та Переяславі діяли лазні, – каже Юрій Могильний. – Традиція їх відвідувати забезпечувала кращий стан санітарії порівняно з європейськими містами. Там миття тіла засуджували й прирівнювали до єресі. Частина киян воду брала з водогону, закачувала з джерел. Із ХVІІ століття в Києві працювала мережа фонтанів.

Примітивна каналізація існувала в Києві й у ХVІІІ ст. Відходи підземними трубами й наземними жолобами доправляли до струмків і рік. Але охопити всіх мережа не могла. Більшість киян виливала нечистоти на вулицю, і вони стікали канавами до Дніпра. Найсмердючішою була Глибочицька канава на Подолі.

"Майже в самому центрі Києво-Подола, – писала газета "Киевлянин" 1867 року, – по всій ширині проходить канава й служить для стоку нечистот. Розповсюджує на всій своїй течії гази, що не сприяють громадському здоров'ю".

Через епідемії тифу й холери при міській думі створили санітарну й каналізаційну комісії. 1890 року розглянули проєкт англійського інженера Шона. За ним, відходи збирали у величезних резервуарах, звідти перекачували за місто на поля як добриво.

Головний резервуар заклали 30 травня 1893-го під Царською площею – нині Європейська. За рік каналізаційна система запрацювала. Мала протяжність 3 км. Частина колекторів діє досі.

×