"Прошу мене судити не як бандита, а як члена українського народу"

БОЙОВИКАМ "ЛЕТЮЧОЇ БРИГАДИ" ДОЗВОЛЯЛИ ЗАЛИЦЯТИСЯ ДО ПОЛЬСЬКИХ АБО ЄВРЕЙСЬКИХ ДІВЧАТ

"ТЕ, ЩО СТАЛОСЯ В МИНУЛУ П'ЯТНИЦЮ У ЛЬВОВІ, НЕ МОЖЕ НІЯКИМ РОБОМ ВМІСТИТИСЬ У ПОНЯТТЯ ПРО ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ ЛАД У?ХХ СТОЛІТТІ", – пише львівська газета "Діло" 31 березня 1925 року.

За три дні до цього пограбували будівлю головної пошти на вул. Словацького – неподалік центру міста, "на відстані бравурного свисту" до найближчого відділення поліції. Злочинці забрали 32,5 тис. злотих – близько $90 тис. на теперішні гроші, повідомляє преса. В поліції відкидають версію, що напад вчинили кримінальні кола. Слідчі знають: понад рік у краї орудує "Летюча бригада" – бойове крило підпільної Української військової організації.

Території Галичини й Волині перейшли до складу Польщі – згідно з міжнародними угодами, укладеними по закінченні Першої світової війни. Українці в державних масштабах були меншістю, однак на цих територіях переважали. Документально влада гарантувала дотримання прав національних меншин. Та зобов'язання не виконували – закривали українські школи, цензурували українські часописи, а в державних установах вимагали спілкуватися винятково польською мовою.

 

Створена 1920 року ветеранами визвольних змагань УВО ставить за мету відновлення самостійності України. Один з її членів, колишній сотник армії Західноукраїнської Народної Республіки Юліан Головінський розуміє, що за рахунок добровільних пожертв таємна організація довго не проіснує. Пропонує влаштувати серію нападів на польські державні установи. Таким чином можна повернути кошти, що влада відбирає в українців через податки.

"ДЛЯ ТИХ ЗАВДАНЬ ЗАДУМАВ ГОЛОВІНСЬКИЙ СТВОРИТИ І ВИШКОЛИТИ В ПРАКТИЧНІЙ БОЙОВІЙ ЗАПРАВІ ГРУПУ СИЛЬНИХ ФІЗИЧНО, ЗДОРОВИХ І ВІДВАЖНИХ БОЙОВИКІВ, – пише дослідник історії УВО Зиновій Книш у книжці "На повні вітрила!" – Вирвати їх з українського довкілля, законспірувати в чужому оточенні, може навіть зовсім перевести на чужу етнографічну територію, щоб змилити чуйність поліції. Було якнайсуворіше заборонено членам "Летючої бригади", що жили в підпіллі, бувати на українських імпрезах і показуватися серед українського оточення. Вони мали вдавати поляків, по вулицях вештатися якнайменше, хіба вечорами заскочити до кіна. Не сміли залицятися до українських дівчат, хіба до польських або жидівських".

"Юлька" Головінського історик характеризує так: "Він не був з тих, що других виправляв на небезпеку, а сам сидів на тилах і ждав на звіти. Разом з бойовиками йшов він на різні акції, часто з'являвся несподівано в останній хвилині. За те й любили його бойовики, були йому вірні до безтями і готові з ним іти хоч би й голіруч у саму гущу ворога".

Найдоступніші для грабунку є поштові відділення. Там немає охорони, як у банках чи ощадних касах. Кошти постійно перебувають у русі, достатньо знати, коли їх транспортуватимуть. Головінський заводить знайомства серед поштарів. Своїм помічником призначає Омеляна Сеника, також колишнього сотника. Серед студентів Львівського університету збирає решту "бригади": Івана Паславського, Володимира Мокловича, Антіна Стефанишина, Миколу Ясінського, братів Романа та Ярослава Барановських – загалом понад 10 молодих людей.

ПЕРШИЙ НАПАД У ТРАВНІ 1924 РОКУ – НЕВДАЛИЙ. На околиці Калуша – тепер Івано-Франківська область – п'ятеро бойовиків намагаються пограбувати віз із грошима й кореспонденцією. Візник, побачивши пістолет, тікає. Поліцейський, який супроводжує вантаж, не слухає команди "Руки вгору!" Зчиняється стрілянина, Головінський наказує відступати.

Вересневе пограбування возу, що прямує із Станіславова – так тоді називався Івано-Франківськ – до Богородчан планують детальніше. Роман Барановський має простежити, що в поштовому відділенні на бричку повантажать гроші. Після цього – підсісти до візника як випадковий пасажир. На околиці на нього чекають спільники.

"Вдаємо, що ми піші подорожні на шляху, – свідчить Володимир Моклович у спогадах "Говорить Підгір'я". – Рівняємося з візком, і в тому моменті пролунало кілька стрілів угору, на пострах. Паславський ухопив коня за уздечку, а я скомандував по-польськи: "Руки вверх, ані з місця!" В той час, як я шахував пістолем візника й подорожніх, Ясінський і Барановський притьмом розбили скриньки й пакували гроші в наплечники. Все пройшло блискавкою, візник зо страху не здобувся ні на слово, сидів як прикований і дивився на свою коняку. На добавок, більшість грошей показалося в банкнотах, хоч було трохи дзвінкої монети. Нічого ми не лишили, геть чисто до останнього шеляга все забрали. Ще кілька секунд – і вже по всьому. Візникові й подорожнім кидаємо погрози, щоб мовчали і не спішилися, бо ми їх знаємо, і буде зле з ними, коли занадто ревно схочуть помагати поліції".

"НА ЗАКРУТІ ДО ПОШТОВОЇ БРИЧКИ ПІДСКОЧИЛИ БОЙОВИКИ, СКОМАНДУВАЛИ "РУКИ ВВЕРХ!", КОНІ СПИНИЛИСЯ, ПАСАЖИРИ НА БРИЧЦІ СКОРИЛИСЯ НАКАЗОВІ, – описує Зиновій Книш напад 29 листопада 1924-го біля Калуша. – В тім же моменті, коли два бойовики спереду намагалися зловити коней за уздечки, а решта поралися біля ескорти, грюкнув стріл. Це в молодого Романа Барановського не витримали нерви, і він непотрібно і, може, напівсвідомо передчасно стрілив. Коні сполошилися і рвонули наперед – все пропало надаремно".

Після того невдалого грабунку переховуються в селі Темирівці, у домівці батька Барановських, священика. Під вечір сюди навідується поліція – проводять рейд хатами українців. Бойовики відступають, відстрілюючись. Поліцейські ранять і затримують Івана Паславського. На допитах той не видає імен спільників. Після обшуку домівки в руках у поліції – родинний фотоальбом Барановських. Та Головінський передбачив це – там немає жодної світлини братів.

Напад на пошту у Львові готують кілька місяців. Щовечора сюди з'їжджаються вози, наповнені грошима. За приміщенням постійно стежать. Увечері 28 березня бойовики вештаються в околицях пошти. Аби не привертати уваги, на голови одягають шапочки студентів – поряд розташований університет. Коли близько 18.00 у браму заїжджає віз, слідом за ним забігають п'ятеро бойовиків. Надворі їх чекають троє товаришів. По кутах вулиці – ще двоє помічників.

 

"Один бойовик стероризував візника, котрому від страху язик став рогом, – описує Зиновій Книш. – Другий увесь час пильнував брами, щоб не сталося щось неждане. Три зайнялися поштовими урядовцями, що вилізли з нутра воза і нагло побачили перед собою дула револьверів. Мішків у возі було стільки, що не сила всіх забрати. Вхопили, скільки могли, бігцем перейшли подвір'я, проскочили на другий бік вулиці і крізь перехідну браму вигулькнули на рівнолежну вулицю, що тягнулася вздовж Єзуїтського парку. Там ждав на них "фіякер", йому здали мішки з грішми, поховали студентські шапочки і розплив­лися в вуличній юрбі".

"НАПАД НА ГОЛОВНУ ПОШТУ У ЛЬВОВІ СВІДЧИТЬ ПРО ВЕЛИКАНСЬКИЙ ЗРІСТ ЗЛОЧИННИХ ЕЛЕМЕНТІВ, ПРО НЕБУВАЛЕ ДОСІЛЬ ЕТИЧНЕ РОЗНУЗДАННЯ, ПРО ОСТАТОЧНИЙ УПАДОК УСЯКОЇ ПОШАНИ ПЕРЕД ПИСАНИМ І НЕПИСАНИМ ЗАКОНОМ ТА ПРО ЗВЕДЕННЯ НАНІВЕЦЬ РЕШТИ АВТОРИТЕТУ СТОРОЖІВ ПРИЛЮДНОЇ ЗАБЕЗПЕКИ", – моралізує часопис "Діло". Члени УВО стверджують, що викрали втричі більшу від заявленої в пресі суму – 92 тис. злотих.

Поліцейські затримують кілька десятків студентів-українців. У помешканнях українських інтелігентів проводять обшуки. Безрезультатно. Водночас слідчі вдаються ще до одного методу. В українське середовище впроваджують поліцейського з Темирівців, який знає в обличчя обох братів Барановських. Він щонеділі відвідує богослужіння у греко-католицькому соборі Святого Юра, ходить на українські вистави й концерти. Одного разу впізнає біля церкви Ярослава – той не витримав постійної ізоляції і вирішив вийти "в люди". Його тут же затримують. На допиті хлопець видає таємну квартиру "Летючої бригади" у Львові. В той же час на залізничній станції Долина – тепер Івано-Франківщина – при перевірці документів бойовик Дмитро Дубаневич смертельно ранить поліцейського, а Антін Медвідь губить портфель із документами. У червні починається нова хвиля арештів.

Судовий процес розпочинається 1 червня наступного року. На лаві підсудних – 12 обвинувачених. Наймолодшому – 20 років, найстаршому – 31. Їх захищають четверо адвокатів-українців. Юліан Головінський залишається на волі. УВО розробляє план утечі арештованих. Через адвоката їм передають револьвери.

–?В очах пана прокурора я – бандит. Але для всіх людей, які розуміють, що це – воля, свобода і незалежність народу, і як поодинокі члени того народу хочуть її здобути, я – не бандит, – говорить Іван Паславський. – Я – ­карний член моєї організації. Особистих користей я не мав. І прошу мене судити не як бандита, а як члена українського народу, вояка української армії, що виконував наказ своєї організації для добра свого народу.

Один із доказів причетності затриманих до нападу на львівську пошту – капелюх, що знайшли наступного дня в Єзуїтському парку. Сусіди Романа Барановського кажуть, що цей убір належав йому. Бойовик має алібі – під час нападу начебто був у кав'ярні зі студенткою Ольгою Дворянин. Вихід із цієї ситуації придумав адвокат Степан Шухевич.

– У ПЕВНІМ МОМЕНТІ СКАЖІТЬ ДО ПРИСЯГЛИХ, ЩО ТОГО ВЕЧОРА БАРАНОВСЬКИЙ БУВ У ПАРКУ З ЯКОЮСЬ ДІВЧИНОЮ І ПРИ ТІЙ НАГОДІ ЗГУБИВ КАПЕЛЮХ, – пропонує адвокату Барановського. – Пригадайте присяглим, що коли ми були молоді, то при таких нагодах не то капелюхи, але маринарки, а часами навіть штани лишали, і ніхто не робив з того великої історії. Скажіть це з гумором і відповідною прикрасою. Може, воно щось поможе.

Суддя Анґельський зачитує обвинувачення два дні. Вирок суду порівняно м'який – від трьох до восьми років тюрми. Навіть Дмитро Дубаневич, якого звинувачують у вбивстві поліцейського, рятується від смертної кари. Бойовики вирішують не втікати з-під варти. Пістолети віддають охоронцеві. Коли той погрожує повідомити про це керівництву, попереджають:

– Чи ви думаєте, що поліція або хто-небудь на світі повірить, що ми з тюрми передавали револьвери? Хіба навпаки! Отже, скажуть, що це якась ваша махінація, і ще впадете в халепу.

Юліана Головінського затримають у вересні 1930 року. Жодних доказів його причетності до "Летючої бригади" у поліції не буде. За офіційними даними, він загине при спробі втечі під час слідчого експерименту на місці нападу на поштову карету під Бібркою – тепер Львівська область. Українські дослідники стверджують, що насправді слідчі свідомо розстріляли бойовика. У посмертній згадці в підпільній газеті "Сурма" вказано: "Боєвики! Сотник Головінський вів вас на смерть, але все був у ваших перших рядах. Ви знаєте це. Ви знаєте, що він був з вами рам'я в рам'я в бою. Він із вами зносив всі злидні. Він із вами валявся по тюрмах. Він ділив з вами ваші радощі й смуток. Він був вашим командантом і другом".

На похороні Головінського, окрім священика, присутні лише брат, дружина та двоє малих доньок.

"Експропріаційний акт" — скорочено "екс", від латинського expropriatio – "позбавляти власності" – один із методів терористичної діяльності Української військової організації, напади на державні установи з метою заволодіння коштами. Історик Петро Мірчук перелічує завдання, яких хотіли досягти керівники УВО, влаштовуючи "екси": "підривати авторитет окупаційної влади, створювати стан непевності, залякувати ворога, алярмувати публічну опінію в користь української справи та морально мобілізувати українську суспільність".

2000 ЧЛЕНІВ НАЛІЧУВАЛА УКРАЇНСЬКА ВІЙСЬКОВА ОРГАНІЗАЦІЯ В СЕРЕДИНІ 1920-Х РОКІВ. 1929-ГО НА ЇЇ ОСНОВІ СТВОРИЛИ ОРГАНІЗАЦІЮ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ. УВО ПРОДОВЖИЛА ІСНУВАТИ ЯК "БОЙОВИЙ" ПІДРОЗДІЛ ОУН

×