Митрополит Шептицький показав 10 тисяч ікон і стародруків

13 грудня 1913 року в колонній залі розкішної вілли на нинішній вул. Драгоманова, 42 у Львові зібралися "вершки" тодішньої Галичини: ­греко-католицький митрополит Андрей Шептицький дарував заснований тут Національний музей українському народові. Окрім політиків, чиновників і духовенства, на урочистості прибули, зокрема, професор Михайло Грушевський і письменник Іван Франко. Найбільшу в світі приватну колекцію давніх українських ікон і стародруків – близько 10 тис. – відкрили для публічних відвідин.

Перший експонат, старовинний іконостас, Андрей Шептицький придбав 1888-го в монастирі Добромиля на Львівщині. Урятував пам'ятку мало не з вогню: доти священики у провінції зазвичай спалювали затерті та вкриті кіптявою ікони, щойно була змога замінити їх на нові. "Кілько то прецінних ікон так згоріло по селах – як то старий звичай велів, щоб не була в поневірці свята річ", – писав Шептицький. 1901-го він закликає греко-католицьке духовенство зберігати старі образи й фотографувати храми перед їх перебудовою або знесенням.

1905-го митрополит Андрей виставляє зібрану колекцію у п'яти залах, перероблених зі старих возівень-­гаражів неподалік митрополичого собору Святого Юра. На посаду директора "Церковного музею" – так спершу називає інституцію – запрошує мистецтвознавця Іларіона Свенціцького. 1911-го Шептицький купує для експозиції віллу Дуніковських на нинішній вул. Драгоманова й на основі своєї колекції засновує тут Національний музей. Митрополит і надалі утримував його власним коштом. Сьогодні тут налічують понад 100 тис. експонатів.

Анархіст кинув бомбу у французькому парламенті

9 грудня 1893-го 31-річний анархіст Оґюст Вальян кинув вибухівку у трибуну французького парламенту. Слушного моменту вичікував на балконі для публіки. Туди за попереднім записом пускали всіх охочих, окрім колишніх злочинців. Вальян дочекався, коли на трибуну вийшов із доповіддю соціаліст, абат Оґюст Леміра. Він виступав за скорочення робочого часу і врегулювання праці жінок та дітей уночі. Анархісти вбачали в ньому урядового провокатора, який відволікає на себе увагу робітників. Тільки-но Леміра зійшов на трибуну й привітався із парламентаріями, як над його головою вибухнув начинений гвіздками пакунок. Обличчя оратора вкрили глибокі рани, два десятки депутатів зазнали ушкоджень. У залі засідань зчинилася паніка. Депутати закричали і кинулися до виходу.

– Панове, засідання триває! – заспокоював їх спікер Шарль Дюпюї.

Поліція зачинила двері зали. Кожного присутнього оглянули й допитали. Середнього на зріст чоловіка з модною тоді клино­подібною борідкою видали чорні плями від пороху на руках. По обличчі стікала кров – осколки влучили й у нього, бо під час вибуху нависав над балюстрадою. Вальяна арештували. Увечері він зізнався у скоєному. Виправдовувався, що нікого не думав убивати. Мовляв, хотів поранити якомога більше депутатів на знак помсти за страту анархіста-підривника Франсуа Клавдія Кенігштайна.

Суд відбувся за місяць. ­Присяжні погодилися із вердиктом, якого вимагав для терориста проку­рор, – страта на гільйотині. Вальянові дали останнє слово. Він вигукнув:

– Хай живе анархія! За мене помстяться!

Рівно за тиждень його колега Еміль Анрі підірвав паризьке елітарне кафе "Термінус".

– Невинних буржуа не буває! – заявив судді у відповідь на запитання, чому цей заклад обрав для теракту.

Вердикт про страту терориста цього разу викликав дискусію у пресі. Приміром, Le Figaro ради­ло урядові "не бавитися з вогнем". Попри заклики депутатів-соціалістів, президент Саді Карно відмовився помилувати Анрі. У червні 1894-го на нього напав інший анархіст і заколов кинджалом у груди. А депутати ухвалили жорсткі, так звані злодійські закони проти тероризму. Найдієвішим було положення про угоду зі слідством: злочинців відпускали в обмін на свідчення проти спільників. За чотири роки провокатори скомпрометували й розкололи анархістський рух у країні.

10 грудня 1868 року у Лондоні перед будівлею парламенту встановили перший у світі світлофор. Прилад спроектував інженер Джон Пік Найт. Його вразила статистика – 1866-го на міських дорогах під кінськими копитами загинули 1102 людини. Пристрій практично не відрізнявся від залізничних семафорів із ручними важелями. Підняті горизонтально бокові "крила" сигналізували зупинку, а опущені під кутом 45 градусів – рух. Уночі ці функції виконував газовий ліхтар із червоними й зеленими фільтрами. Наступного року пристрій вибухнув, і його демонтували. Ідею відродили в США 1910-го.

13 грудня 1903 року американець італійського походження Італо Марчіоні запатентував прес-­машину з виготовлення вафельних стаканчиків для морозива. Він емігрував до США 1895-го. За рік відкрив кафе у Нью-Джерсі. Заморожені вершки в той час подавали на порцелянових тарілках. Клієнти постійно їх цупили. Марчіоні знайшов елегантний вихід із ситуації.

15 грудня 1973 року Американська психіатрична асоціація викреслила гомосексуальність із переліку психічних захворювань. 13 із 15 членів президії проголосували "за". Поштовхом до змін стали події у Нью-­Йорку наприкінці червня 1969-го. Близько двох тисяч гомосексуалістів закидали полісменів камінням у відповідь на їхні рейди по ґей-­барах. Затриманих ґеїв, за тодішніми законами, штрафували за непристойну поведінку або ж відправляли на примусове лікування із застосуванням хімічної кастрації, лобо­томії та електро­шоку.

"Кожна людина має право на життя, свободу й особисту недоторканність", –

ідеться у третій статті Загальної декларації прав людини. 10 грудня 1948-го її ухвалила Генеральна Асамблея ООН. Радянську делегацію очолював Андрій Вишинський – голова юридичної комісії при уряді СРСР. У 1930-х він виступав державним обвинувачем під час сталінської "­Великої чистки". Вишинський розкритикував текст декларації, назвав її "хибною": "Нас не сбить с нашей позиции демагогическими криками и всхлипываниями о том, что нельзя, мол, ограничивать человеческую свободу, права человека. Нет – можно, если эта свобода используется в ущерб общественному благу, интересам народа". СРСР утримався від голосування за декларацію. Однак підписав Статут ООН, що посилався на її положення

"Я, гетьман всієї України, протягом семи з половиною місяців усі свої сили клав на те, щоби вивести країну з того важкого становища, у котрому вона знаходилася. Бог не дав мені сили впоратися з цим завданням. Нині з огляду на умови, що склалися, керуючись винятково благом України, від влади відмовляюся", –

цей Акт зречення влади гетьман Павло Скоропадський підписав 14 грудня 1918 року, коли до Києва підійшли повстанські війська соціалістичного уряду Директорії на чолі з Володимиром Винниченком і Симоном Петлюрою. Після зречення Скоропадський ­залишив Київ назавжди. Директорія проголосила відновлення Української Народної Республіки. Завершився найстабільніший період української державності 1917–1921 років

×