Леоніду Глібову заборонили видавати газету
"Положим, что наш город занимает незавидную точку в обширном пространстве Европейской России, – пише видавець і редактор газети "Черниговский листок" Леонід Глібов у номері від 6 травня 1862 року. – Но все же жизнь в нем не так пуста, как во многих других, подобным ему городах. В характеристике черниговского общества есть, пожалуй, одна резкая черта, которая, как досадная морщинка на лице, портит красоту. Это странное деление на кружки или, лучше сказать, на группы. От этого иные подымаются на ходули, чтобы стать в уровень с тем, что выше их уровня, и потому проживают вдесятеро больше того, что выпало им на долю".
Глібов із дружиною Параскевою перебрався до Чернігова з Поділля, де працював учителем. Викладає географію в гімназії. Захоплений поезіями Тараса Шевченка, сам пише вірші українською мовою. Найкраще вдаються байки. Публікує їх у газеті "Черниговские губернские ведомости". А 1861-го починає видавати власний часопис. Майже чверть публікацій – українською.
У той час у Російській імперії набувають популярності "малороссийские стремления". Освічені міщани вивчають українську мову й історію, збирають етнографічні матеріали, влаштовують вистави. Чернігівські українофіли гуртуються навколо оператора лікарської управи Степана Носа. Його помешкання напівжартома називають "куренем", а господаря – "отаманом". На ці сходини одягаються в народні костюми. Іноді вибираються за місто – там смажать сало, випивають, співають пісні, декламують вірші Шевченка.
Улітку 1863-го в Носа гостює землемір Іван Андрущенко. Минулого року він працював у Чернігові. Дописував до "Черниговского листка". Потім подався до Москви. А тепер отримав скерування до Василькова під Києвом. Дорогою на нове місце роботи вирішив навідатися до старих знайомих. Українська справа цікавить Андрущенка мало. Він є членом підпільної організації "Земля і воля", що ставить за мету повалення імператора і встановлення демократичного правління. Прагне схилити на свій бік і чернігівських українофілів. На вечірці в підпоручика Білозерського зачитує політичні відозви.
"Единственным источником всех бедствий, терзающих Россию, есть самодержавный деспотизм, – ідеться в одній із них, названій "Свобода № 1". – Под влиянием его сложился весь настоящий гибельный порядок вещей, давящий нас и губящий всякое развитие. Самый поверхностный взгляд на все отрасли русской жизни подтверждает эту очевидную истину и убеждает, что все они парализованы и убиты бессмысленным самодержавием, составляющим непрерывную иерархическую цепь, начинающуюся императором и заканчивающуюся самым последним чиновником, таким же самодержцем в сфере, ему подчиненной".
Наступного ранку в помешканні Носа влаштовують обшук. Андрущенко кидає собі в рот якусь записку. Поліцейські хапають його за горло, але він таки ковтає папір. Ніс увесь цей час награє на скрипці якусь українську мелодію. Та коли в його спальні влаштовують розгардіяш, не витримує. Кидається на поліцмейстера Ляшенка і починає дерти волосся на його майже лисій голові. Висмикнуте пасмо долучають до справи – як речовий доказ.
"Неожиданность обыска, при всей крепости моей натуры, меня страшно смутила, – писатиме Степан Ніс у докладній записці на ім'я губернатора. – При своем всегдашнем витании в области музыки и пения, я никак не помышлял, чтобы за мной числились какие-либо грехи, а особенно политические. Люблю сердечно своего двоюродного брата москаля, так как только в единении с ним мы, русские (тобто українці. – Країна), могли осадить две грозные и, несомненно, опасные силы для нашего обоюдного бытия – мусульманский и католический мир".
Носа й Андрущенка арештовують. Розслідуванням займається ІІІ відділ – найвищий орган політичної поліції імперії. Окрім зберігання забороненої літератури, Носу закидають напад на правоохоронця.
У валізах Андрущенка знаходять 110 примірників брошури Огарьова "Что нужно народу?" – програмного документа "Землі і волі", 214 примірників підпільної газети "Колокол", 30 примірників відозви до селян "Долго давили вас, братцы", п'ять примірників відозви "Свобода № 1". А ще – десятки листів. Зокрема, і від подружжя Глібових. Дізнавшись, що землемір переїжджає у Москву, Леонід пише: "Несмотря на то, что не дальше как дня три тому назад я слышал о действительно состоявшемся переводе, в душу мою закралось сомнение в действительности этого нравственного шкандала. Начинаю подумывать, что дело переварилось и вы, быть может, останетесь под присмотром черниговских очей, чему я был бы больше рад. Гукніть лиш, чи воно так, чи не так – як воно?"
Ще "інтимніші" послання від Параскеви Глібової: "Что же вы поделываете? Верно, очень заняты. Заняты так, что за два месяца едва одно письмо мы получили от вас. А сколько мне помнится, прощаясь с нами, обещали писать часто. Я очень сердита на вас. Сердита так, что хотела совсем было не писать вам. Но подумала, что не так вы виноваты, як та, для котрої забуваєте все на світі. Тільки й не забуваєте, яку сподницю треба купити, яку стьожку і яку хустку".
Справу бере під контроль чернігівський губернатор Сергій Голіцин. У листі до ІІІ відділу в Санкт-Петербург він дає свою оцінку Леоніду Глібову: "Этот человек совершенно пустой и преподаватель весьма плохой. Между тем в своем кружке он пользуется незаслуженною репутациею умного человека. Из писем к Андрущенко можно видеть и его направление, и изнанку его мыслей. Эта изнанка – бессознательная, но безусловная ненависть ко всем, кто выше и богаче его".
Далі губернатор оповідає про Параскеву Глібову: "Жена его также не без греха. Собою она недурна и в кружке играет довольно важную роль. С другой стороны, со свойственной женскому полу многоречивостью, она, так сказать, l'enfant terrible de la troupe (нестерпне дитя зграї. – Країна). Напитанная тем, что слышит в этом кружке, она без толку и весьма некстати повторяет слышанное и проводит мысли о каком-то резком отличии, будто бы существующем между "москалями" и "малороссами".
Насамкінець робить висновок: "Я полагал бы полезным удалить от должности учителя Глибова, отнять у него право издавать "Черниговский листок" и сделать ему строжайшее внушение".
Згодом Голіцин пише подібного листа міністру народної освіти Олександрові Головніну. Але листування з арештованим – недостатній привід для звільнення з роботи. На захист Глібова стає директор шкіл губернії Єгор Гудима. Він пише куратору шкільної округи: "Глибов никогда не принадлежал к числу тех малороссов, которые заявляют свою национальность и свои особенные тенденции ношением местного костюма. Он также никогда не обнаруживал предосудительных идей относительно этого предмета и не имел вредного влияния на учеников".
Остаточну причину дає Андрущенко. Потай від тюремної охорони передає Глібову два листи, які просить переслати однодумцям у Москву. Ще один лист адресований самому Леоніду.
"Так вот так! Жил это человек, жил-пел, мудрствовал, а теперь сидит, – скаржиться. – Донесли и донесли – то, кажется, на удачу. Удачливый, видно, человек. Что только получит он за это? Впрочем, должен ожидать поощрения, ибо такая безнравственность и низость, как доносы, всегда у нас поощрялись. Жалко мне то, что могут потревожить знакомых, ибо вся переписка моя арестована с вещами и хранится за печатью губернатора тут же в замке. Но надеюсь, что как-нибудь обойду многих. А те, кого придется указать, не выдадут да простят меня".
Також просить Глібова переказати вибачення дружині: "В последний раз, когда я был у вас, я заметил, что она сердится на меня. Если я и виноват, надеюсь, что можно простить меня. Грешно сердиться в такое время, когда я лишаюсь всего и, кроме каторги, ничего не жду".
Лист повинен передати семінарист Григорій Альфонський, арештований за дрібну крадіжку. Але його перехоплює поліція. У помешканні Глібова проводять "трус". Обшук триває 6 годин. Проте жодного листа від Андрущенка або забороненої літератури поліцейські не знаходять. Губернатор припускає, що вчитель встиг їх знищити.
23 серпня 1863 року Леонід Глібов на вимогу поліції пише розписку, в якій зобов'язується припинити видання "Черниговского листка". Кілька місяців виплачує друкарні борг за попередні випуски. Також приходить розпорядження від міністра народної просвіти: "Немедленно уволить господина Глебова с места работы". Опинившись без коштів до існування, байкар переїжджає до тестя в Ніжин. Там за ним встановлюють поліційний нагляд.
Іван Андрущенко помер від туберкульозу наступного року. Степан Ніс відсидів дев'ять місяців у тюрмі, а потім відбув семирічне заслання в Білозерську на північ від Москви.
"Создавшие Глебову его славу украинские басни отличаются задумчивым украинским юмором и яркой национальной окраской. И люди, и звери басен Глебова – украинцы с головы до ног. Вероятно, в значительной степени это качество создало басням Глебова их широкую популярность. Мораль этих басен несложна, всегда непосредственно вытекает из сюжета и не является лишь внешней приставкой. В художественном отношении басни Глебова стоят чрезвычайно высоко и могут быть поставлены в одном ряду с лучшими произведениями этого рода в европейской литературе", –
пише виданий 1916 року п'ятий том "Русского биографического словаря"
107 байок написав Леонід Глібов. 59 із них – це переробки відомих сюжетів, 16 – переклади, 32 – оригінальні твори.
Є автором 43 поезій, 27 віршованих загадок і відповідей до них, 12 акровіршів, двох казок, поеми, комедії, етнографічної записки та оракула
Останню байку продиктував за п'ять днів до смерті
1827, 5 березня – Леонід Глібов народився у селі Веселий Поділ – тепер це Семенівський район Полтавської області. Його батько Іван працював управителем кінських табунів у поміщика Гаврила Родзянка. Згодом родина перебралася до села Горби – тепер Глобинський район.
"Родзянко був із тих стародавніх справжньо-освічених панів, що, не глядячи на свою заможність і московське виховання, не цурався рідних звичаїв, – оповідає журналіст Олександр Тищинський, який товаришував із Глібовим. – Різдвяні, великодні й усякі інші свята відбувались як слід – з кутею, книшами, пасками й усім тим, що по звичаю належало до цих свят. Колядники й засівальники теж не гонилися з двору, а з повагою вітались і добре обдаровувались. Ніхто інший це не робив, як сам Льолик, бо йому це було поручено і гроші давано".
1840 – вступив до Полтавської гімназії. Наступного року написав перший вірш – "Сон". До шостого класу мав їх більше сотні. Половину видав окремою збіркою. Після сьомого класу був відрахований із гімназії за погану успішність. Продовжив навчання в Ніжинському ліцеї вищих наук. Там почав писати байки. Публікував їх у газеті "Черниговские губернские ведомости".
1852, 12 травня – взяв шлюб із Параскевою Бордоніс, донькою ніжинського протоієрея. Наступного року народилася донька Лідія – померла дитиною. Овдовів 1867-го. Друга дружина – економка Параскева Баранова. Їхній син Сергій не дожив до повноліття.
1855 – почав працювати вчителем історії та географії спершу в Чорному Острові – тепер Хмельницька область, потім – у Чернігівській гімназії. Видавав часопис "Черниговский листок" – російською й українською мовами. Більшість текстів писав сам.
1863 – через листування з членом таємної організації "Земля і воля" Іваном Андрущенком звільнений із роботи і позбавлений права вчителювати надалі. До 1868 року за Глібовим було встановлено поліційний нагляд. Переїхав жити до тестя у Ніжин. Внаслідок хвороби майже повністю втратив зір. Видав першу збірку байок – усього за життя їх було три.
1865 – повернувся до Чернігова. Отримав посаду в канцелярії губернатора, згодом став управителем друкарні губернського земства. Надсилав твори до Львова, де їх друкував часопис для дітей і молоді "Дзвіночок". Підписувався "Дідусь Кенир" – на честь своєї домашньої канарки. Традиційними були "четвергові" посиденьки приятелів і шанувальників у помешканні Глібова. Заварювали чай, а тоді до пізньої ночі обговорювали театральні й літературні новинки.
"Всі ці розмови оживлялися оригінальними образними думками й повідомленнями самого господаря, – згадує його товариш Михайло Шевелів. – Вони так захоплювали гостей, що останні часто й не чули бою стінного годинника, що висів тут же у вітальні".
1893, 10 листопада – Леонід Глібов помер у своєму помешканні в Чернігові. Похований на подвір'ї монастиря Святої Трійці. За п'ять днів до смерті продиктував Олександру Тищинському свою останню байку – "Огонь і Гай". Він же занотував передсмертні слова письменника: "Фантазія… Рятуйте… Покинули… Пустіть, іду додому".
1 
1
Коментарі