Полтавський купець Гарасим Максимович 1740 року звільнився з турецького полону. П'ять років до того він із товаришами віз партію товару до Криму. На півострові підприємців захопили в полон місцеві розбійники й продали туркам. Гарасима змушували тяжко працювати, а годували погано. Ледь вижив. А тепер-от відпустили: Російська імперія підписала з Османською Белградську мирну угоду – за нею всі бранці, які потрапили до неволі в мирний час, мали бути звільнені.
Гарасим Максимович опинився на вулицях Константинополя без копійки в кишені й даху над головою. Ночував у порту. Як виїхати на батьківщину, не знав. Допоміг випадок: полтавець познайомився з голландцем, який разом зі своїми земляками відкрив у Константинополі торговельну фірму. Зі співчуття до українського колеги новий знайомий переконав компаньйонів укласти з Гарасимом угоду. Максимовичу надали товари для продажу в Україні, ще й позичили на проїзд додому. На вторговані гроші полтавець мав закупити й надіслати до Константинополя те, що цікавило його несподіваних благодійників – волові шкури, чистий віск, солоне вершкове масло, сало, зернистий кав'яр.
Прибувши до Полтави, Гарасим передоручив угоду та крам братові Семену, а сам подався до Петербурга шукати "хлібної" посади. Семен легко прилаштував по міських крамницях привезений братом турецький імпорт – шовк, парчу, східні прикраси, парфуми, ароматичні палички тощо. А от придбати український крам для експорту виявилося складніше. Бо доки Гарасим був у неволі, вийшов імператорський указ, за яким певні товари можна вивозити з України виключно з портів Петербурга й Архангельська. І переважна більшість замовленого голландцями підпадало під цей указ.
Пересилати велику партію до Туреччини через Петербург означало розоритися. Що зробив Семен? Накупив лише дозволеного для вільного експорту. Уклав реєстр, де вказав витрати на придбання краму, його пакування, дорожні видатки та сплату мита. І в травні 1742-го відправив вантаж до Константинополя з полтавським жителем Василем Григор'євим.
Одержавши товар, голландці обурилися й подали російському консулу скаргу. Писали, що за два роки дістали від Гарасима Максимовича лише коротенького листа, нічого не знали про хід справ і весь цей час нервували. Їх дивує невдячність чоловіка, якому допомогли, коли в нього "ничего в руках не было, будучи же нами на свет выведен и снабден нашим капиталом и кредитом". Серед щойно доставлених із Полтави товарів нема тих, про які просили конче, а лише другорядні. Крім того, вони домовлялися з Гарасимом у турецьких піастрах, а в реєстрі ціни подані в талярах. І тепер вони не розуміють: хто кому, врешті-решт, винен.
Консул надіслав скаргу найближчому тоді до Полтави генерал-губернатору – київському. Той наказав узяти під варту шахрая-підприємця. Поліцейські кинулися до Максимовичів, але виявилося, що Гарасима нема в Полтаві. А невдовзі генерал-губернатор дістав листа з Петербурга. Гарасим Максимович – він уже став впливовим чиновником у Міністерстві внутрішніх справ – повідомляв, що скаржники брешуть, бо мають реєстр усіх витрат. І що його брат Семен витратив грошей більше, ніж мав із продажу наданого голландцями краму. Та матеріальних претензій до них вони з братом все одно не мають.
Консул так і пояснив торговцям у Константинополі. І додав: якщо не припинять скаржитися, потраплять під суд і ще будуть Максимовичеві винні. Голландці відповіли, що позиватися не збираються. Але ніколи більше не матимуть справ з українськими купцями
2 
1
Коментарі
1