Вакарчук звучить так, ніби в горлі застряг їжачок і не може викашляти

 

Музичні експерти розповіли Gazeta.ua про найпомітніші українські альбоми початку 2021 року.

Данило Панімаш, редактор онлайн-журналу "Слух":

Святослав Вакарчук – "Оранжерея"

Проєкт Святослава Вакарчука "Оранжерея" — це новий альбом "Океана Ельзи", тільки акустичний. Музиканти ті самі — Денис Глінін, Мілош Єліч і Денис Дудко. Хіба що додалися кілька сесійників, які взяли на себе секцію духових, і переможниця шостого сезону "Голосу країни" Віталіна Мусієнко.

Настрій — теж "ельзівський". Коливається від сумно-трагічного до піднесено-закоханого. Також на місці "вакарчукізми". Тобто нескінченні дієслова наказового способу типу "стань, лети, біжи, кохай", якими завжди були сповнені тексти фронтмена гурту.

Загалом весь альбом, здається, написаний після безлічі прослуховувань найтужливіших пісень культових британців Radiohead на кшталт Street Spirit та Exit Music (For a Film). Водночас музика періодично зривається на піднесену й дещо пафосну мелодику стадіонного розмаху інших британців — гурту Queen. Особливо, якщо уявити, що ця платівка звучить не в акустиці, а в електриці.

Голос Вакарчука викликає купу переживань, адже місцями звучить так, ніби в горлі застряг їжачок, і Святослав Іванович не може його викашляти. Особливо на пісні "Знову", яку навіть фізично складно слухати.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Святослав Вакарчук присвятив батькові альбом

"Оранжерея" ніяк не фіксує розвиток Вакарчука, не дає нічого нового чи оригінального. Хоча, з іншого боку, навіщо потрібні якісь експерименти людині, що створила головні хіти в історії української музики? Він — жива ікона. І може дозволити собі залишатися в амплуа страждальця, який сумує. А слухач може дозволити собі сприймати це й насолоджуватися цим нескінченним любовним сумом. Або ж навпаки — вимкнути "Оранжерею" після першої ж пісні зі словами "скільки можна?" і спробувати знайти якусь оригінальнішу музику.

Kalush – Hotin

Kalush уже зарекомендували себе як один із найпродуктивніших українських хіп-хоп гуртів сучасності. Упродовж майже двох років щомісяця випускали нові пісні, кліпи чи лірик-відео. Тобто буквально забомбили інформаційний простір собою. До того ж у фронтмена Олега Псюка унікальна й упізнавана манера начитування. І річ не тільки у швидкості й технічності володіння своїм артикуляційним апаратом, але й у фонетиці. Розкладає текст по складах і додає якогось свого акценту. Це спричиняє водночас неймовірний і кумедний ефект, ніби репер лопоче щось тарабарщиною.

Фішкою і своєрідним символом колективу є таємничий МС Килиммен, за особистістю якого ховаються інші технічні вітчизняні репери, такі як Рома Майк і Ropan. Дуже влучний хід — зробити свого маскота, талісман. У Iron Maiden був зомбі Едді, у Megadeth - Вік Раттлгед, а в гурту з містечка Калуш Івано-Франківської області — це людина-килим.

Ледь не половина треків дебютника вже вийшли синглами чи з кліпами до офіційного релізу. Утім, це не заважає альбому звучати цілісно й атмосферно. Аж до шостого треку "Тіпок", після якого цілісність та атмосферність перетворюються на сільську дискотеку, яку чомусь вирішив провести професійний грайм-МС. І далі, на жаль, вони не відновлюються.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Гурт Kalush робить антипропаганду нездорового способу життя

Kalush усе ще залишається незрозумілим явищем в українському хіп-хопі. З одного боку, Олег Псюк читає хіп-хоп як ніхто в Україні. Нічого не зрозуміло, але фонетика текстів та артикуляція перехоплюють увагу, переходи до грайму вражають. Коли навалюються важкі біти або сумні мелодії — гурт звучить круто. Коли починають інтегрувати народні наспіви й сопілки, весь вайб розвалюється. Виникає відчуття, що твоя коза втекла під горою разом із курми й невісткою. Хоча це в жодному разі це не скасовує яскравості Kalush як персонажів, за якими варто стежити.

Лєра Зданевич, редакторка медіа LiRoom:

Dakh Daughters – Make Up

За всю історію гурту тільки лінивий не сказав щось про мікс стилів, театральність і концептуальність. Гратися в купу жанрів на третьому альбомі дівчата не схотіли. Проте театральна частина виходить тут на новий рівень.

Серце платівки — однойменна театральна постановка Dakh Daughters. У кожній пісні — життєва історія учасниць гурту, покладена на мову театру та щирі емоції. Завдяки цьому відчуваються живішими, більш особистими, ніж було до цього.

Проте від театральності дійства страждає цілісність. У постановці між композиціями ще є монологи артисток. Альбом же позбавлений розповідей. Сприймається частиною чогось більшого, а не цілісний твір. Це не дуже добре, якщо такий матеріал видається окремо. Не всі слухачі захочуть або матимуть можливість відвідати саму виставу, щоб зрозуміти загальну історію. Проте Make Up усе ж на голову вищий за більшість українських релізів.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Пісні Dakh Daughters розкривають історію Революції гідності

Пісні Dakh Daughters — творчість постмодерністських гіперпосилань. В одній може міститися купа цитат улюблених авторів музиканток. Можна легко заплутатися, де, власне, їхній текст, а де запозичення. Наприклад, у Shkoda/NeShkoda цитують Ліну Костенко, а Михайля Семенка можна почути в I Want. Проте цитування стало в гурту не самоціллю, а інструментом для розказування історій. Глибше зрозуміти роботу допоможе не гугління поезії, а повна версія вистави.

Курган – "Квантовий суржик"

Три роки тому репер Курган несподівано розкрився не тільки як учасник "отих селюків, які співають про вчительку, сторінок плейбоя жительку". А як артист із серйозними роздумами про буття й суспільство. Річ про "Бібліотеку странних знаній". Ще тоді абстрактні філософські ідеї матеріалізовувались у конкретних образах, зрозумілих типовому жителю пострадянської країни. Ця ж концепція перекочувала до "Квантового суржику". Нам легше уявити "равлика, якого посолили" чи "поїзд со своєю мікрофлорой", ніж абстрактне поле польоту думки.

Попри філософські міркування та концепції, альбом діє передусім на відчуття. Це цілісна історія, яка вириває з буденності й запрошує до психоделічного тріпу десь до "погранічних состояній". Легше відчути, ніж зрозуміти, куди нас заведе внутрішній митець Євгена Володченка. Єдине, що музичне полотно тут надто рівне. Бракує якоїсь кульмінації.

Ксенія Янус, рецензентка видання Neformat.com.ua:

Emil Asadow – Youdlar Yurdu

Ембієнт-послання до батька від одеського експериментального музиканта Еміля Асадова.

5 треків атмосферного багатошарового ембієнту зі східними мотивами, натхнені класичними мугамами Азербайджану. Психоделічний, пронизаний символізмом альбом залишає після себе відчуття наповненості новими яскравими враженнями, як після далекої мандрівки. Проте не виснажує, а надає сил. Дає змогу медитативно зануритись у себе, у спогади й почуття, що пробуджує музика.

"Я хотів зробити подарунок своєму батькові, це головна причина створення альбому", - зауважує музикант. Альбом записав та звів власноруч.

Єгор Фелюст, рецензент видання Neformat.com.ua:

Odradek Room – Painted Mind

Найнетиповіший doom metal, який ви взагалі можете почути або знайти. Жанр доволі консервативний, експериментувати важко, але маріупольські музиканти вже три альбоми поспіль знаходять поле для експериментів.

Spit Bile – Age Of Harsh Realities

Нині спостерігаємо деяку хвилю відновлення активності українських thrash metal гуртів. Серед останніх релізів непогано відзначився свіжий альбом киян Spit Bile. Для фанатів старорежимного трешу, котрий у 1980-х ще називали спід-металом.

Джоні Зашморг – "Стволи і Хрести"

Кантрі - це суто американський жанр, який народився та отримав популярність на теренах США, але це не заважає йому проникати в інші країни й культури. Уявіть собі похмурого музиканта в темному чорному капелюсі, що під гітару співає пісні про бурштинових магнатів, панічні атаки й токсичні стосунки. Це все Джонні Зашморг.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 5 українських артистів, про яких говоритимуть цього року

×