Працювала з гуртом Dakh Daughters як саундпродюсер. Мій чоловік, оператор Сергій Стеценко, давно з ними знайомий. Зайшла в колектив на правах друга. Спочатку знімала концерти як музичний матеріал, а не документальне кіно. Хотіла зробити кіноальбом. Паралельно почала фільмувати, що відбувалася за сценою. Коли сталася Революція гідності, в якій брали участь дівчата, оформилася історія.

Це історія про музично-театральний колектив, на шляху якого сталася серйозна подія – Революція гідності - з переосмисленнями, втратами, любов'ю, переживаннями, біллю за свою країну. Хотіла розказати про власний шлях і місце в житті. І мої героїні підштовхують глядача до думок про пошуки себе.

Після Майдану знімала дівчат, щоб нашарувати на цю історію їх портрети. Зрозуміла, що не буду розповідати особисті історії героїнь. Хоч такого матеріалу було багато. Якщо починаєш повертати в бік особистісного, виходить наче серіал. Відводить від колективного портрета жінки в мистецтві на тлі змін у своїй країні.

 

Знімали майже вісім років. Почуваю себе, наче народила третю дитину. Почала фільмувати з першого сольного концерту гурту у квітні 2013 року в столичній Малій опері.

Робота, поїздки, революція робили нас все ближчими. З іншого боку, дівчата - актриси. Я сказала, що можна грати на камеру, робити, що заманеться. Дозволила їм пустощі, і з цього випірнуло багато цікавого.

 

Відчувала, що не вистачає знань та досвіду для створення фільму. Вчилася режисурі "в польоті", закінчила кіношколу Сергія Буковського "Майстерня DOC".

Сергій Анатолійович та сценаристка Вікторія Бондар зібрали докупи мою "кашу" в голові. Під час навчання показували багато ідеального документального кіна, пояснювали, де в ньому недоліки. До останнього сумнівалася, чи брати в фільм інтерв'ю. Це документальне табу. Тим більше не я його знімала. Сергій Буковський порадив взяти, знайти в ньому те, що можна використати.

Віддалено нагадує "Кабаре" Боба Фосса. Це так само портрет акторок кабаре на тлі політичних подій у країні, і спостереження як це зіставляється та відбивається на особистості. Також вийшло схоже на ще один фільм Боба Фосса "Весь цей джаз". Де деякі сцени відбуваються всередині поставленої танцювальної композиції.

Історія гурту – це і жіночий досвід. Про супержінок, які поєднують материнство та репетиції, виступи. За час існування колективу Аня Нікітіна та Наталія Зозуль народили. Їм треба було паралельно доглядати за дітьми.

За весь цей час я сама народила двічі. Дізналася, як це, той стан, коли жінка у творчості робить вибір: віддати себе немовляті чи своєму фільму. Потім дитина підростає, цікавиться тим, що ти робиш, та шукає поруч власну творчість. Але це певна тюрма, бо ти обмежений. Назавжди відповідальний за дитину. З іншого боку, постійно здобуваєш новий досвід.

Відверто говорити про материнство та мистецтво ніби банально. Я намагалася показати тонкощі: коли більше не вміщаєшся у свою сукню, в процесі вагітності маєш фізіологічні неприємні відчуття. Але дівчата до останнього на сцені. Вони стримують всі ці емоції, складно було вхопити їх камерою. Жінка в мистецтві - це трохи подвиг. Робота мамою це як ще одна професія. Зазвичай, коли показують актрис кабаре, розповідають про їх романи з чоловіками. Мені набагато цікавіше було продемонструвати їх досвід з маленькою дитиною. Як не втратити себе, коли народила, не віддати себе повністю немовляті.

 

Влад Троїцький зробив дівчат такими, про яких мені захотілося розказати. Які мене навчили того, чим мені хотілося подітися з глядачем. У фільмі є уривки з його спектаклю "Собача будка". Це вистава-плач, уривки з різних творів, співзвучних історичним подіям, що відбувалися і відбуваються в Україні. Наприклад, молитви-благання з трагедії "Цар Едіп" про пригнічений народ, покинутий богом. Ця вистава дала підґрунтя сприймати події Революції Гідності через мистецтво. А не буквально показувати трупи на Майдані. Намагалася свідомо переносити точку катарсису не на документальні події, а на мистецтво. Бо справжнє мистецтво може бути не менш потужним, ніж реальне життя.

 

Ці розмови з дівчатами мені віддала Катя Хоптинська. Цікава особистість. Вона айтішніца, яка після Майдану залишила професію та зайнялася волонтерством. Організувала школу людинознавства. Досліджує українські архетипи. Вчить людей бути собою у спілкуванні з іншими, знаходити свою індивідуальність. Катя побачила дівчат на Майдані. Відчула терапевтичність в їх виступах. І захотіла зробити з ними інтерв'ю як з особистостями. Але не про мистецтво. Кожна з актрис сідала перед камерою і розповідала про себе. Хто вона, навіщо це робить, що це для неї значить. Катя спочатку запитувала про владу, мистецтво, а потім ставила особисті питання. Про пошуки себе, сумніви. Катя не журналістка, не знала що робити із цим проєктом. У Фейсбуці прочитала про фільм, знайшла мене і віддала записи. Я була їй дуже вдячна.

У стрічку увійшов уривок з інтерв'ю, коли Аня Нікітіна каже, що хоче бути міністром культури. Ще одна дівчина, Руся, теж казала, що хоче стати міністром культури. "Не знаю, що треба вивчити, але готова в будь-який момент розібратися", запевнила вона. Це якраз про Dakh Daughters.

 

Ми з героїнями фільму дуже близькі, вони мої подруги. Періодично під час роботи над фільмом я навмисно змушувала себе відокремитися від них, перестати спілкуватися. Щоб опинитися по ту сторону екрану. Сприймати як персонажів, про яких розповідаю. Спочатку було багато сумніві, а що вони подумають, що скажуть, проклянуть, чи не проклянуть. Коли зважилася зробити вигляд, що я їх не знаю, все стало на свої місця. Близькі стосунки заважають. Треба було відійти якомога далі і побачити все збоку, хто по що розповість, і в який ланцюжок це складеться у фільмі. Така пауза була пару років. Водночас вони бігали за мною, питали, ну що, коли буде фільм. Хотіли все тут і зараз. Їх творчість якраз і є такою, живою. А кіно це теж момент, але філігранно і довго виточений, перед тим, як його показати.

З двох тисяч годин ми змонтували фільм на 77 хвилин. Зняли 15 концертів, гастролі, репетиції. Не увійшли декілька треків зі своїми історіями та думками.

А також болісний епізод. Мені зателефонувала Руся і сказала, що помер її тато. Завтра його ховатимуть. І вона хоче, щоб ми приїхали з камерою і це зняли. Сказала - це теж є я. Під час поховання вона заспівала над тілом батька. До неї приєднався весь театр "Дах". Це було дуже потужно. Ми совали цей епізод по всьому фільму до останнього. Нікуди не ставав. Виходило, ніби тато загинув на Майдані, чи щось сталося з Владом Троїцьким. Ця історія була сильнішою за Майдан, бо це особистісне переживання. Показувати похорон не прийнято в документальному фільмі. Вважається спекулятивним, це реальні страждання. Так само спекулятивним є використання дітей, песиків, людей похилого віку. Це викликає сильні емоції. У документальному фільмі такий прийом називається "самограйка".

 

Композиції до фільму вибирала сама. Всі пісні послідовно розкривають історію в країні, образ та інтонацію кожної дівчини. Заголовна композиція – "Рози". Дівчата написали її у 2021 році. Вийшла пророчою. В основу покладений 35-й сонет Шекспіра, який римується зі словом Донбас. І так збіглося, що символ Донецька – троянди. Ще там є фрагменти фольклору та дитячої пісеньки.

Дівчата знають, які композиції увішли до фільму, бо ми підписували контракт на треки. Може, в когось будуть розчарування, що її пісні немає. Але як актриси, вони розуміють, що це вибір режисера, підпорядкованій загальній ідеї фільму. Змонтувала так, щоб все кіно чутно музику гурту. Таким чином глядач знайомиться з дівчатами.

Скульптуру зробив французький художник П'єр Сассон. Познайомився з дівчатами на "ГогольFEST". Втілив одну з учасниць гурту Наталію Зозуль в образі молодої дівчини України, яка підіймається з води на поверхню. І лишив на вулиці, подарувавши людям Майдану. Ми знімали, як створювалася скульптура. Це було дуже красиво. У 2015 році на річницю революції, прийшли на Майдан незалежності і побачили, що скульптури немає . Наполягла, щоб ми її відшукали. Це був фактично детектив. Знайшли на задвірках музею Івана Гончара, чомусь пофарбованою набіло. Реставратор, який її знімав, сказав, що це автодорожня фарба. Одна з наших версій - комунальники замалювали скульптуру, щоб не було видно коштовного мармуру, з якого вона зроблена.

 

Він багато мандрував. Зараз, напевно, у Франції. До речі, зробив в Парижі скульптуру з обличчям ще одного актору театру "Дах", Дмитра Ярошенка.

 

Фінал цієї історії зі скульптурою стався у 2017. Зняли, як її помістили в сховище музею Другої світової. Там зберігаються експонати майбутнього музею Майдану. В кадрі двері сховища зачиняються. Йдеться про культуру, розквіт якої був після Майдану. І потім її намагаються зачинити. Є таке відчуття. Історія розвивається по спіралі. Ми не зможемо закрити гештальт, доки не усвідомимо, що можемо робити свій вибір, а не той, який нам нав'язують. А до тих пір будемо знову і знову повертатися до зачинених дверей.