"По 12 годин у силіконі. Після зйомок лікувала шкіру, відновлювала емаль на зубах" - Ірма Вітовська

17

У нас вийшло дві різні баби Прісі.

У кіно я перекочувала з театрального майданчика. Думаю, справилася з цією роботою. У передачі сутності, архетипу жінки-самосела в Чорнобильській зоні.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Зняли фільм про жінку, яка поїдає галюциногенні гриби

Це стрічка про фантомні болі українців, про проблему, в якій ми застряли, як у зоні. Фільм для людей, які хочуть подивитися на себе збоку, і зрозуміти, як рухатися далі. Про вміння постояти за себе, розставити пріоритети, узяти відповідальність. Ці феномени проявилися під час майданів. Вони пояснюють певний соціальний, ментальний тип українців.

Стас Жирков звернувся за порадою до мого однокурсника Ростислава Держипільського (головний режисер і директор Івано-Франківського театру. - Gazeta.ua). Ростислав знав, що я вивчаю етнографію, збираю ляльки-мотанки, цікавлюся темою українських болів.

Цей персонаж зітканий із таких знань. Я вклала у бабу Прісю свій десятилітній досвід досліджень. Коли ви точно знаєте, про що говорите, тоді з'являється зв'язок між глядачем і актором на рівні енергії.

 

Баба Пріся - це покоління 1920-х, яке бачило Холодний Яр, яке знало, що таке голод, репресії, війна. Одна окупація, друга. У її ментальній пам'яті роду - татари, поляки ходили туди-сюди і ніхто доброго не ніс. Це завжди було виживання. Це людина, яка використовує все, аби вижити.

Це й конфлікт трьох поколінь. Онук - це діти, які хочуть вирватися із зони у цивілізацію. Та Вовчику немає на кого спертися. Баба не розуміє світу, який змінився. А покоління матері - абсолютно безвольне, "партия сказала - мы выполняем". Хоче стійла, спокою, аби давали пайок. І це покоління найбільше гальмує Україну.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 30 українських фільмів, які виходять у прокат 2018-го

Це трагедія і баби Прісі. Її дочка без неї не виживе, не зможе прилаштуватися. Сподівання тільки на цього малого - нехай і трохи звихнутого. Але він бачить справжні змісти. Вовчик уособлює дітей, які були на Майдані.

Ця вистава має катарсисну дію. Я Стасові казала: буде або великий успіх, або великий провал.

Я довго відмовлялася від цієї ролі. Боялася провалу, не хотіла підставити ту роботу, яку ми зробили в театрі.

Кіномова - інша. Жінка 8 років не спілкувалася з людьми. Вона вбиває здобич, не завжди має де помитися. Тваринний світ. У кіно не можна загравати. Воно потребує жорсткішого персонажа, агресивного, неконтрольованого. Який може вчинити те, чого не зробить людина в соціумі. У 86 років баба дуже кріпка. Це накладається на певний архетип: вічна баба, стихія, лісовик. Який вижив, але здичавів.

У "Браму" ми перейшли з театру разом із Віталіною Біблів, яка грає доньку баби Прісі. Ми тяжіли до якихось успішних театральних рішень. Володимир Тихий казав: це не пройде, кіно цього не дозволяє. Нам довелося нанизувати все спочатку.

Для мене це можливість зіграти роль жінки, майже удвічі старшої. З іншим досвідом, історією, долею. Це той шлях, який я ніколи не пройду.

Усі тішилися прекрасним гримом Гері Олдмена в ролі Черчилля (фільм "Темні часи", 2017 року. Отримав дві премії "Оскар", зокрема - за грим. - Gazeta.ua). Але давайте цінити і своє: наші майстри зробили унікальну роботу у "Брамі". Грим накладали по 2 години. Це важка пластика - жива, органічна.

Наполягла: ніяких лінз - бо я не зіграю. Єдиний секрет - просила, щоб в одне око наливали більше силікону, щоб його було важко відкривати. І це спрацювало у крупних планах, дало враження початкової старечої катаракти.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Куди витратять гроші, виділені на кіно - голова Держкіно Пилип Іллєнко

Для мене це була надзвичайна жертва фізична. Їла раз на день - мені відклеювали губи о пів на четверту дня. По 12 годин у силіконі. Потім довелося довго лікувати шкіру. Емаль на зубах відновлювала.

 

Ми жили в Овручі. А їздили в покинуті чорнобильські села. Кілька годин лісовим трактом. Мене будили о 3-й ночі. О 5-й - на знімальному майданчику. Снідаю бутербродом із кавою. 2 години на грим: малюють усі прожилки, пігментні плями. І так щоранку. Робота із 7-ї і поки видно надворі. Далі - розгримовка. 23:00-23:30 - я в готелі.

Зйомки тривали у вересні, жовтні, листопаді 2016-го. Потім "Браму" дублювали. Там багато комп'ютерних ефектів - мухи, соми, медузи, русалки. Прем'єра фільму відбулася у жовтні 2017-го у Таллінні на кінофестивалі "Темні ночі".

У лісах бачила гадюк, вовків - природу, яка відновилася. Одного разу лось вийшов просто назустріч.

Ми знімали у хаті однієї жінки. Її діти після смерті матері здали нам цю хату. Там були ікони, меблі, тарілки, піч, ліжко, лава. Жінка заготувала собі великий дубовий поліський хрест. Але діти поховали її під традиційним пам'ятником. Хрест стояв у сараї. Ми його використали у зйомках: у дашках глядач бачить бабу і внука. Вона усвідомлює, що дитина загине.

Поліщуки вішають рушники на хрести. Це було дуже трепетно бачити. Де родини приїжджають на могили - там рушники свіжі, білі. Де не були давно - вицвілі, жовті. А десь - колихається тільки чорна шмата, може родини вже й немає. Здавалося, що тільки я, проїжджаючи, згадую про цих людей. У цей момент розумієш - яка суєта тебе іноді засмоктує.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Ірма Вітовська розповіла, куди тікає від українців на відпочинок

Ми дивилися фільм на закритому показі. Коли вийшли з кінотеатру, жінки, які працюють там сказали: ми проплакали півкартини. Для мене це було показником. Бо вони найкращі експерти, дивляться все.

Цей фільм зняв режисер, якому я не відмовляю - Олесь Янчук. Я дебютувала у його "Нескореному" 2001 року - зіграла зв'язкову Нюсю із Грицем Гладієм. Дуже театрально грала, перегравала. Наш український кінематограф взагалі цим хворів. Кожне слово головне, з паузами: "Сину. Сідай. Посри". Кінокамера ловить цей перебор.

Потім знялася у його "Залізній сотні", у стрічці "Владика Андрей". І от зараз - зіграла Ольгу - дружину Симона Петлюри (головний отаман військ УНР, голова Директорії УНР. - Gazeta.ua).

 

Мій персонаж розкриває - який Петлюра вдома. У "Щоденнику" є постільна сцена. Я боюся дивитися українське кіно з інтимними моментами, жмурюся - ми так довго не вміли цього робити. Тут її вирішили правильно. У ній вони люди.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: З'явився трейлер до фільму про Симона Петлюру

Цей момент для мого персонажа кульмінаційний. Зустрічаються у готелі в Парижі. Життя перетворилося в постійну хованку, боязнь. Героїня каже: я виходила не за отамана, а за хлопця, який гарно співав і мені подобався. Є слабина жінки, яка втомилася. Коли Муравйов стоїться під Києвом, вона говорить: "Усі їдуть!" Ніби підбиває його. А потім осікається - розуміє, кому вона це каже.

Грати людину в момент зламу - найцікавіше.

"Афродизіак" - це велике шоу. Ми перші зайшли у цирк після Леся Курбаса, який використовував арену в Харкові. Я тільки цей майданчик бачила для реалізації проекту. Матеріал такий - балаган, вічний карнавал.

Це сучасне провокативне мистецтво. 10 відсотків глядачів покидає зал - не витримують відрубаних рук, фалосів. Є люди, які не сприймають у театрі слово "п**ець". Його вимовляє раб, який був на російських кораблях. І нічого іншого не вивчив. Сам не знає, що це означає. Всюди говорить: "Это пи**ец".

 

Це історія про сьогоднішній пропащий світ. Де немає дна - все можна виправдати. Гріх став чеснотою. Продажність, корупція, відкати, клановість, влада. Вистава про те, що у світі перемогла споживацька філософія і популізм. Люди, які можуть народжувати змісти - відійшли від руля.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Остапу Ступці не пропонують ролей в українському кіно

Ми поставили це шоу в грудні 2016-го приватним коштом нашої команди. Бюджет - до мільйона гривень. За 6 вистав протягом року його подивилися близько 14 тисяч глядачів. Задіяні актори 18 театрів - з Києва, Львова, Івано-Франківська, Луцька, Рівного, Миколаєва. Усі проходили кастинг. Це моя позиція - не давати преференції столиці, запрошувати акторів з різних регіонів. У шоу беруть участь і циркові актори - жонглери, вогнедуви, ходулісти, повітряні гімнасти.

Не скажу, що п'єса досконала. Але з точки зору явища - вона важлива. Це крок до ринку в мистецтві, до появи проектного театру, коли гроші ходять за проектами, а не за майданчиками.

Без змін у законодавство ми не можемо розвивати ні проектний, ні приватний, ні продюсерський театр. Бракує механізмів. Немає театру як інституції.

Треба створити правила гри на ринку. Щоб розуміти, як ці театри можуть взаємодіяти з державним? Як приватні інвестиції заходитимуть туди? Тоді можна розвивати шоу. А так - все працює тільки на ентузіазмі.

Театр повинен отримати можливість брати доступні кредити, залучати меценатів, спонсорів, котрі отримували би певні преференції від держави. Необхідні прозорі тендери, щоб було розуміло - чому перемогла саме ця ідея.

Те саме з акторами. Я проти сталих труп. На кожен проект має бути кастинг. Тоді баласт відсіється. І не треба боятися. Тільки так це робиться в усьому світі. У тому ж "Гамлеті" (вистава Івано-Франківського театру. - Gazeta.ua) - є актори із Львівського театру Заньковецької, з Молодого театру, з театру Франка, решта - з Франківська. Кожен прийшов зі своєю енергією, естетикою.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Мова - це засіб збереження нації - Ірма Вітовська

Ти ніколи не полюбиш свого конкурента. Але він потрібен для розвитку. Так має працювати система. Однак ці зміни не відбудуться швидко.

Театр – це завжди інтриганство. 2004 року нічого не знімалося, а тут гахнув ситком "Леся+Рома" (перший український комедійний серіал "Леся+Рома" на каналі ICTV, де Ірма Вітовська зіграла разом із Дмитром Лаленковим. Ішов із 2005 по 2008 роки - gazeta.ua). Ми стали популярні. Мені симпатизують чоловіки. А тут іще й успіх, і слава. Я відчувала і відчуваю заздрість. Іноді боюся показатися щасливою.

Мрія Леся Курбаса - розумний арлекін. У рампі видно, які книжки ви читаєте. Актори мають читати, дивитися візуальне мистецтво - виставки, живопис, дизайн. Слухати музику, оперу.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 5 найочікуваніших фільмів, які вперше покажуть у травні

Актор має придумати свого персонажа від народження і до того моменту, коли він з'являється на сцені - які має звички, яке було дитинство, з ким дружив, кого кохав. Це ваша робота. Та якщо актор тупий - за нього це зробить режисер. А якщо й режисер не дуже начитаний, виходить книжка-розмальовка. Імітуємо гарні фрази автора.

 

Актор вбирає з життя різних персонажів. А потім - у якийсь момент, навіть підсвідомо - віддзеркалює їх. Так у мене було з Лесею (ситком "Леся+Рома". - Gazeta.ua). Таких жінок багато. Та і Леся пройшла шлях від ідіотки до суперрозумниці. Це зібрані таргани всіх чоловіків і жінок.

Крім таланту і праці у професії ще є удача. Її треба не профукати. Коли відкриються двері, бути готовим, тренуватися, стояти з наплічником. Мати терпіння і бути вдячним.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Що варто читати і слухати у травні - поради від міністра

Актор – це гермафродит. Чоловік-актор повинен мати багато жіночого начала. Йому треба подобатися глядачеві. Актрисі треба багато чоловічого – аналізу, хватки, раціо, жорсткості, цинізму. Якщо актор чи актриса вміють на цих двох природах їхати - це те, що треба. Та у житті це переважно важкі люди.

Серіал закінчувався тим, що Леся з Ромою всиновили 5-річну дівчинку Жужу. І Леся завагітніла. Його можна було би продовжувати, показавши конфлікт із дітьми, які виросли за ці 10 років. Наприклад, дівчинці 16, вона ботан, не цікавиться хлопцями. І це трагедія для Лесі. Тоді я розумію мотивацію повертатися до цього формату. Але у нинішньому проекті я не бачу нічого нового. Ґаджети? Це не нове. Переграти те, що зіграно, - не так просто. Той серіал мав рейтинги. З ним завжди будуть порівнювати. Може в них є секрет? Але я не розумію логіки.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Українці ще не готові розглядати війну як безумовно брудну справу" - режисер-документаліст

Я втомилася від того формату. Мені два роки пропонували подібні ролі. Відмовлялася.

Усе найкраще незігране - у мене попереду. Мрію втілити поетесу Олену Телігу. Вона мені запала в серце, ще коли я з візочком гуляла парком КПІ. Там є пам'ятник - Теліга на лавці.

Мені подобається її безкомпромісність. Постать, якої нам зараз не вистачає. Подвиг – це щодення цивільна праця, казала вона. І вона врешті виграла - бо сидить у парку зі студентами. Вони біля неї п'ють пиво, вішають рюкзаки на руку.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Російські актори повертаються в українські серіали" - Яніна Соколова

Так, я відмовилася від російських проектів. За 4 роки не мала жодного. Втрачаю фінансово і втрачаю кайф від того майданчика. Але це мій фронт. Я не зламаюся, не здамся.

Залишається питання до держави: чому 15 років український кінематограф не розвивався. Треба стимулювати виконавців, які є носіями мови. Щоб не виглядали, як професори філології - коли мова прилизана. Україномовний артист мовчить своєю мовою в кадрі - погляд, видих, акцент, наголос, твої звички - все диктує.

 

Популярними стають актори-вихідці із західної України, той же Роман Луцький чи Микола Береза. Вони органічні - бо є україномовними в житті. Олешко Романа Луцького у "Сторожовій заставі" тим і бере, що він не вивчив текст. Він його народжує тут і зараз.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Я не знімаюся у російськомовних проектах. Тому мене нема на екрані" - Ірма Вітовська

А яку державу ми будуємо, якщо деякі наші викладачі, які самі знімаються в російських фільмах, радять вчити російську. Що ви тут робите? Нічого вам не муляє? Що хтось із наших хлопців вертається без рук, без ніг. Без життя.

Вибачити можна багато, але не продаж держави. Нічого не робиться - тільки бла-бла-бла. І на цьому піаряться. У вас же все є - важелі впливу, можливості. А ви пускаєте тільки бла-бла-бла? Не доводите до кінця те, що декларуєте. Крім зневаги - нічого.

Один час дуже хотіла. Щоб мати можливість впливати на Нацраду, культурні реформи. Зараз - я розчарована. Не може вийти цей постколоніальний смак. Таке враження, що є два світи. У одному є Сергій Жадан, Ірена Карпа, Марися Нікітюк. А в тому другому - продукти пострадянської культури: "95 квартал", "Дизель-шоу". І на цей другий ходять наші політики, їм цікаво.

Заможні люди західного світу вкладають гроші у школи в Африці, спонсорують дослідження раку. А в нас - тільки ненажерливість, глотатєльний рєфлєкс. Не працює ціннісний блок.

Думаю іноді про те, щоб виїхати з України. Але це ж втеча? Хочу вірити - що тут зміниться.

Ми люблю подорожувати. Мандрівки розвивають - новий куточок, інші люди. Сенс у тому, щоб дізнаватися більше. Коли я думаю, що Іван Якович Франко знав 14 мов, мені стає страшно. Писав багато. Леся Українка за два місці вивчила грузинську, коли закохалася. Кожне покоління в чомусь крутіше. Але скільки ми не взяли з тих часів.

Завдання суспільства - полегшити страждання, якщо не можемо вилікувати. Держава зобов'язана купити достатню кількість пластирів та сиропів для знеболення. А суспільство повинно тиснути. Дитина має прожити нехай коротке, але якісне життя.

Потім іде моральна складова - наповнення життя максимально яскравими враженнями. Потрібні волонтери, які можуть залишитися з дитиною, щоб батьки відпочили, поїхали на кілька днів. Аби тато з мамою не розбіглися через втому.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Два скандально відомі театри покажуть виставу про помсту богів

Радянська медицина вважала, що невиліковних хворих немає. Врешті батьки й лікар залишаються самі із цією проблемою. Визнайте, що наші діти вмирають - і робіть щось. Ця проблема значно більша, ніж зібрати кошти.

"Оскар і Рожева Пані" - частина цієї програми ("Оскар і Рожева Пані" - це театральний арт-проект за однойменним романом Еріка-Емманюеля Шмітта. У ньому взяли участь Ірма Вітовська, режисер Ростислав Держипільський, гурт "Океан Ельзи", художник Андрій Єрмоленко, балетмейстер Ольга Семьошкіна та актори Івано-Франківського театру імені Івана Франка. Головні ролі виконують діти - Марко Кирильчук та Влад Балюк. Прем'єра відбулася 2015 року. "Оскар і Рожева Пані" - це 13 листів безнадійно хворого хлопчика Оскара до Бога. Він благає Всевишнього про милосердя, про радість хоча би в останні дні життя. Посередником між Богом та людьми для Оскара стає дивовижна жінка. - gazeta.ua).

 

Мені закидають, що у виставі я спекулятивно використовую дітей. А не буде вам вистави! Постановок на цю тему - тисячі. А мені треба, щоб ви бачили, як на ваших очах дитина проживає 10 днів і вмирає. І щоб вас звідти винесла "швидка" у ваших чиновницьких костюмах. І щоб ви почали діяти.

Цього року закуплене знеболення - це те, що нам вдалося. Колеги із Ліги хоспісної та паліативної допомоги сказали, що ми зрушили камінь, які лежав нерухомо 20 років. Я єдина актриса, яку Рада церков благословила зіграти на території Михайлівського монастиря. Це почесно.

6 червня у театрі Івана Франка.

Коли ви беретеся за таку тему, спрацьовує захисний механізм. Я не плакала. Хіба після вистави - коли розуміла, що нам удалося. А в таких закладах я тільки мобілізувалася. Це як на Майдані - плачете потім.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "У кіно запрошували лише раз. Зіграв трупа"

Актору необхідна депресія. Ця енергія працює на сцені. Якби не переживання в житті - я бабу Прісю так не наситила би болем. І Оскар не вийшов би мотивований.

Але з депресії треба вміти виходити. Я згадую, що у мене є руки-ноги, у мене є робота, сім'я, мене кохають, у мене є син.

 

Вийшла на зйомки, коли Оресту було 4 місяці. Зціджувала молоко і передавала водієм. Після народження дитини я стала об'ємніше грати. Жінка, яка не народжувала, приховує якийсь запас сил - не може відкрити всі енергетичні клапани.

Коли у пологовому я співала сину колискові, всі діти в сусідніх палатах спали. Може, у якогось російськомовного Глєбушки потім прокинеться раптом тяга до українського. А він і не знатиме, звідки.

Це місто асоціюється із трояндами. Висаджували по 10 кущів на честь кожного новонародженого. Котлети по-донбаськи - чорний хліб із маслом усередині. Це таке смачне! Їх робили в одному кафе - "Юбилейном". Із друзями грали в козаків-розбійників. Двоповерхові будинки, які зводили полонені німці, ворогували з багатоповерхівками. Навіть не здогадувалася, що через 30 років там будуть реальні бойові дії.

Мене в Донецьку називали бандерівкою. Ставили на стіл: поговори по-бандеровски. Я кажу: когут, канапка, кульчики, підколінки.

Попросила би в Нього пробачення, що піддавалася спокусам. Що не зробила всього, що він на мене покладав. Запитала б його – куди далі йти і з ким.