"Українці ще не готові розглядати війну як безумовно брудну справу" - режисер-документаліст

У країні, яка хворіє війною, і академіки, і глядачі найперше відгукуються на цю тему, на героїзацію своїх захисників. Така картина має менше шансів перемогти на міжнародних фестивалях за кордоном України, де ця проблема не стоїть в повістці дня. А тут отримує очевидну підтримку. Інакше не може бути в суспільстві, коли йде війна.

"Броненосець Потьомкін" зняли з невеликим інтервалом після описаних подій. Хоча стрічка їх переформатувала й загалом спотворила, однак була актуальна тоді. З другого боку, великий воєнний кінематограф створювали люди, які війну не пережили, знали про неї опосередковано. Наприклад, Лариса Шепітько. Але її картина "Сходження" 1977 року – одна з найвидатніших на цю тему. До найсильніших висловлювань про суть війни, про вибір людини належить і фільм Олексія Германа "Перевірки на дорогах". Промовиста сцена з полоненими, які пропливають на баржі під мостом. Його мають підірвати партизани, коли йтиме ешелон з німецькою зброєю. Постає дилема: або підриваєш – тоді загинуть полонені співвітчизники. Або пропускаєш ешелон, який їде вбивати твоїх, і рятуєш полонених. Такі запитання має ставити мистецтво. Документальний фільм про війну на Донбасі "Політ кулі" однаково не прийняли в Росії і в Україні. На російському фестивалі вривались бойовики, зривали показ, погрожували фізичною розправою, розбризкували хімікати. Українські кінематографісти ставляться до картини насторожено. Кажуть, що там спірно виглядає українська сторона. На відморозків у Росії я взагалі не зважаю. Але й українці ще не готові розглядати війну, як безумовно брудну справу. З цього боку дистанція потрібна.

Хорошою пропагандою були фільми Тарковського. Бо вони пропагували розумну, відповідальну, співчутливу, цілну людину. Вони формували таке суспільство. Одночасно в Радянському союзі існувала лінійка фінансування пропагандистського кіно. Їм влаштовували всесоюзні прем'єри. Пам'ятаю, у Львові нас водили на ці покази. Забирали школярів з уроків, щоб ми подивилися. Що це за фільми, хоч вбийте, не пам'ятаю. Їх не існує, на відміну від робіт Параджанова, що дійсно були кіно патріотичним. Треба виділяти гроші. Але давайте чітко сформулюємо, що ми хочемо пропагувати. Якщо треба створювати агітки - то це справа телебачення. Кіно треба лишити для людей, які виділяють свій час. Йдуть, купують білети і дивляться кіно. Дайте їм його. В Україні є люди, які зможуть піднімати дійсно важливі питання, які хвилюють суспільство. Вони й представлятимуть Україну на міжнародній культурній арені, як державу, що здатна до самоаналізу та самокритики. Війна загострює сприйняття людей. Зрозуміла поява фільмів на радянський лад. Фільми про війну в СРСР зараз виглядають карикатурно. Німець карикатурний. Російський агресор не карикатурний, він реальний, багатошаровий і складний. Від його примітивізації толку не буде.

Хочемо привезти на Одеський кінофестиваль. Ще не було його прем'єри. Фільм майже готовий, маємо багато пропозицій по прокату. Головний меседж фільму - потреба задуматись, над тими компрмісами, які нас приводять до саморуйнування на прикладі головного героя. В Україні є аудиторія, якій було б корисно цей фільм переглянути.

Як у фільмах 2000-х,так і в цьому, я абсолютно щирий. Я зізнаюся в своїх ілюзіях, у власних помилках. Тому ця картина розрахована на людей, спроможних до аналізу. Я не хочу робити пропагандистське кіно. Путін скоює злочини. Тому очевидно, що він злочинець.