Вісім тисяч глядачів відвідало дев'ятий фестиваль арткіно "Київський тиждень критики", який відбувся 16-22 жовтня у столичному кінотеатрі "Жовтень". Показали 25 фільмів, зокрема хіти з Каннського, Венеційського, Берлінського та інших цьогорічних міжнародних кінофестивалів. Кінокритики представляли та обговорювали новинки з глядачами. Частина з цих стрічок незабаром вийде в український прокат.
"Сентиментальна цінність" - режисер Йоакім Трієр, Норвегія, Франція, Данія, Німеччина, Швеція, Велика Британія. У прокаті з 4 грудня
За сюжетом, дві сестри з'ясовують, що родинний будинок в Осло досі належить батькові - режисеру, який покинув сім'ю багато років тому. Він знову з'являється в їхньому житті, намагаючись відновити стосунки. Старшій доньці пропонує роль у фільмі, який збирається знімати в домі, де прожило кілька поколінь родини.
- "Сентиментальна цінність" - один із найбільш очікуваних фільмів цього року, який отримав гран-прі Каннського кінофестивалю та буде претендувати на "Оскар", - каже кінокритикиня, співкураторка Київського тижня критики Анна Дацюк. - Попередній фільм Йоакіма Трієра "Найгірша людина у світі" був водночас love story та деконструкцією цього жанру. У новій стрічці режисер знову зосереджує свій погляд на невловимому перехідному стані непростої та неідеальної людини, але цього разу не в коханні, а в сім'ї.
Це кіно про різні прояви сім'ї. Про те, як мистецтво допомагає нам осмислити себе та людей, яких ми любимо. А також про невидиму нитку травми, яка передається у спадок, тягнеться з одного покоління в наступне.
Центром і своєрідним серцем цієї історії є родинний будинок, у якому зберігається пам'ять про біль, сварки, непорозуміння та мовчання. Поштовхом для створення фільму для Йоакіма Трієра були роздуми про дім дідуся та бабусі, який, за його словами, пройшов через усе XX століття. Але фінальна ідея виникла в режисера після народження двох доньок. Він почав думати, що передасть їм і що передали йому. А також про те, чи вплине минуле століття на його дітей так, як вплинуло на нього.
Мені здається, у своїх найкращих фільмах Трієр витягує щось справжнє з акторів. Він дозволяє їм не просто грати ролі, а жити в героях. Для "Сентиментальної цінності" актори взагалі мають трансформуючу роль. Сценарій істотно змінився після того, як його вперше прочитали Ренате Рейнсве та Стеллан Скашґорд, які вплинули на деякі сцени.
Героїня Ренате Рейнсве Нора Борг - акторка, яка розчиняє тривогу у виснажливих ролях, проживає емоції, але не свої. Тоді як герой Стеллана Скашґорда Густав Борг - харизматичний егоїст, але водночас із травмою всередині, з тріщиною, як у будинку. Батько й донька схожі. Обоє не дуже вміють спілкуватися та висловлювати почуття. Віддають себе творчості та виправдовують власну самотність тим, що їм потрібна свобода й розчинення в мистецтві.
Це історія про любов між батьками та дітьми, яка насправді обмежується лише здатністю її висловити. Тут вона знаходить своє висловлення саме за допомогою мистецтва. Кінематограф є способом особистого діалогу та універсальною мовою емоцій, якою спілкуються герої. Це ніжне зображення того, як кіно здатне зцілювати й калічити водночас та яку ціну може платити людина, що обрала перетворити своє горе на історію.
Режисер також ставить питання, як війна впливає на нас прямо та опосередковано й залишає сліди на багато поколінь вперед. Деякі моменти у стрічці тягнуться зі справжнього життя. Дідусь Трієра був джазовим музикантом та експериментальним режисером і входив до руху опору. Він важко пройшов Другу світову, ледь пережив її.
У цьому кіно немає голлівудського катарсису, тієї самої розмови, яка мала б відбутися. Мені здається, Трієр говорить, що ось як є, і одного фільму недостатньо, щоб полікувати всі рани, яких батьки завдали своїм дітям.
"Благодать" - режисер Паоло Соррентіно, Італія. У прокаті з 8 січня
Президент Італії проводить останні місяці на посаді. Поважний лідер, який подолав шість державних криз, тепер має три проблемні документи, що чекають його підпису. Це помилування двох засуджених та закон про евтаназію. Але найбільше його мучить сорокарічна таємниця: хто був коханцем покійної дружини.
- "Благодать" відкривала Венеційський кінофестиваль, де виконавець головної ролі Тоні Сервілло отримав акторську нагороду, - говорить Анна Дацюк. - Це водночас і типовий, і нетиповий фільм Паоло Соррентіно - доволі зріла робота режисера, більш стримана, ніж попередні, але з певними рисами його стилю. Це такий акторсько-режисерський симбіоз, бо Соррентіно зосереджує свій погляд на непохитній присутності Тоні Сервілло в кадрі. Актор, як завжди, демонструє абсолютну майстерність і продовжує бути талісманом режисера. Водночас стрічка має традиційні для автора сцени пишної краси, несподівані музичні вкраплення та навіть вставки гумору.
Можна сказати, що "Благодать" - черговий після "Дивовижного" й "Сільвіо та інші" політичний фільм Паоло Соррентіно. Але це істотно інше кіно. І вигаданий президент замість реальних прем'єр-міністрів - не єдина відмінність. Як казав режисер, він хотів зняти про те, яким би мав бути політик.
Соррентіно робить майже радикальний крок - показує чесну людину при владі. Маріано Де Сантіс - стриманий та інтелігентний чоловік. Він зовні спокійний, але всередині його розриває багато сумнівів. Прекрасно усвідомлює вагу своїх рішень, тому так довго їх ухвалює.
Доволі освіжаюче бачити політичне кіно, в якому немає місця для скандалів чи інтриг. Водночас стрічка не залишається в наївній бульбашці, порушуючи такі теми, як евтаназія та помилування. Мені ще сподобалося, що Соррентіно взяв паузу у фіксації на жіночій фізичній красі. Тут усе ще є захоплення жінкою, але воно поетичне, бо це майже невидима героїня.
Хорошою рамкою для розуміння "Благодаті" є цитата самого режисера. Соррентіно каже: "Коли ми старіємо, навіть у розумних та освічених людей з'являється спокуса вважати, що нинішній час жахливий, а минуле було золотим. Це зручно, бо не змушує розуміти нову реальність, яка нам не підвладна. Але я хотів, щоб мій герой не піддавався такій спокусі".
"Сират" - режисер Олівер Лаше, Франція, Іспанія. У прокаті з 27 листопада
Луїс із сином та їхнім собакою мандрують марокканською пустелею в пошуках зниклої доньки. Вони приєднуються до групи рейверів, які прямують на чергову вечірку в Сахарі. Подорож крізь нескінченні піски змушує їх переосмислити власне життя.
- "Сират", який отримав приз журі Каннського кінофестивалю - один із найбільш радикальних та експериментальних фільмів у нашій основній програмі. Це класний досвід на великому екрані, але стрічка трохи травматична, бо має несподівані та стрьомні сцени вибухів, - каже кінокритик, співкуратор Київського тижня критики Сергій Битюцький. - Олівер Лаше - режисер, який переосмислює жанрове кіно, роблячи з нього щось особливе та незвичне. У своєму четвертому повному метрі він намагається переосмислити пригодницьке роуд-муві.
Ще 2011 року Олівер Лаше загорівся ідеєю зняти кіно про божевільні перегони вантажівок у пустелі. А 2013-го відкрив для себе рейв-культуру та вирішив писати сценарій про танці на відкритих просторах. Поступово дві ідеї поєдналися.
Назва фільму в ісламській культурі означає міст над пеклом на шляху до раю. А лейтмотивом історії стала цитата Ніцше: "Я повірив би тільки в Бога, що вміє танцювати". У стрічці є дві лінії, характерні для роуд-муві та традиційного міфу взагалі. З одного боку, це сама подорож, певна пригода. А з іншого - внутрішня подорож і метафорична зміна героїв. Водночас тут є кінематографічні посилання - від "Шукачів" до "Шаленого Макса" та "Плати за страх". Музику написав електронний продюсер Kangding Ray. Режисера захопило, що в деяких його альбомах багато люті.
Традиція Лаше - залучати непрофесійних акторів і знімати на межі ігрового та документального кіно. У цьому фільмі є лише один професійний актор - іспанець Серхі Лопес. Усі інші - це справжні рейвери, які подорожують пустелями та організовують там нелегальні рейви. Власне стрічка починається з великого, щоправда, легального рейву, створеного знімальною групою. Це такий документальний початок дивної подорожі. А закінчується вона атракціоном у стилі жанрового кіно та фіналом із релігійними мотивами.
Стрічка пронизана посиланнями на ісламську культуру та відкрита для різних інтерпретацій. Я розглядаю "Сират" як метафоричну історію, притчу, майже поетичне кіно. Мені здається, це релігійний фільм про здобуття віри. Ключ до розуміння дає сам режисер, який порівнює тусовку рейверів із персонажами "Пітера Пена". Їхня подорож - це втеча від суспільства та від дорослішання. У мене була теорія, що це взагалі переосмислення "Пітера Пена" через Коран.
"Батько, мати, сестра, брат" - режисер Джим Джармуш, США, Італія, Франція, Ірландія, Німеччина
Фільм складається з трьох історій, що зображують взаємини між дорослими дітьми, їхніми відстороненими батьками та одне одним. Події кожного з розділів відбуваються в іншій країні - США, Ірландії та Франції.
- Не взяти цей фільм ми не могли навіть за такої дивної умови правовласників, як показ мовою оригіналу без жодних субтитрів. По-перше, це переможець Венеційського кінофестивалю. А по-друге, це Джим Джармуш, - говорить Сергій Битюцький. - У попередній стрічці "Мертві не помирають" режисер експериментував із жанром фільмів про зомбі. Тепер він повертається до своїх витоків - до того кіно, за яке його полюбили в 1990-х.
"Батько, мати, сестра, брат" розповідає різні маленькі історії, пов'язані темою сім'ї та дому. Це чимось нагадує ранні роботи режисера "Кава та сигарети" й "Ніч на Землі", які теж були альманахами. Можна знайти цікаві паралелі з цими стрічками. У новому фільмі герої часто їздять на машинах, як у "Ночі на Землі", де всі події відбувалися в автомобілях. Також персонажі кожної частини щось п'ють, як у "Каві та сигаретах". Але, можливо, герої Джармуша просто люблять їздити на машинах і щось пити.
Як на мене, в новій стрічці Джим Джармуш наближається до одного зі своїх улюблених режисерів Ясудзіро Одзу. Він демонструє тиху буденність і спостерігає за начебто простими речами. Іноді в історії вплітаються дивні, милі події та маленькі жарти - і все це супроводжується якоюсь іронічністю.
Джармуш зазвичай обдумує свої сценарії рік-два. "Батько, мати, сестра, брат" є винятком. Режисер обмірковував його лише кілька місяців і потім за пару тижнів написав. Тому називає швидким, тихим фільмом. Але це теж, мабуть, іронія, бо майже всі стрічки Джармуша тихі.
Водночас у цьому тихому, камерному фільмі є певний парадокс. Це кіно начебто про звичайних людей. Але спродюсував його модний дім Saint Laurent, а в ролях тут купа зірок - від Адама Драйвера та Маїм Бялік у першій частині до Вікі Кріпс, Шарлотти Ремплінґ і Кейт Бланшетт у другій. Тоді як у третій і найбільш щемкій частині грають моделі-актори Індія Мур і Лука Саббат.
"Таємний агент" - режисер Клебер Мендоса Філю, Бразилія, Франція, Німеччина, Нідерланди. У прокаті з 19 лютого
Рятуючись від найманих убивць, бразильський науковець повертається до рідного міста Ресіфі. Там Марсело потрапляє в хаос карнавалу, поліцейських розправ і таємничого руху опору. Його мета - разом із сином покинути країну.
- Клебер Мендоса Філю сьогодні є одним із найшанованіших бразильських режисерів, хоча "Таємний агент" - це лише його четвертий ігровий фільм. Як і три попередні, він стартував на Каннському кінофестивалі, де отримав приз за режисуру, приз за акторську роботу Ваґнера Моура та приз Міжнародної федерації кінопреси, - каже кінокритик, співкуратор Київського тижня критики Сергій Ксаверов. - Це велике кіно, про яке цікаво думати й говорити. Воно вміщує набагато більше, ніж сума слів, яка може бути про нього сказана.
Дія відбувається 1977 року, коли у Бразилії панувала військова диктатура. У цей період найбільш неприємно почувався ліберальний середній клас із вищою освітою. Якраз до нього належить і про нього зазвичай знімає Клебер Мендоса Філю. Власне цей фільм - так би мовити, продовження документальної роботи режисера "Примарні образи" 2023 року про історію його рідного Ресіфі.
Очевидна тема "Таємного агента" - це пам'ять. Що стається з людьми та в що перетворюються події для наступних поколінь? Для Бразилії це величезний комплекс питань, бо період із 1964-го до 1985-го фактично не був проговорений і залишився проваллям в історії країни. Фільм спеціально створює культурний шар того часу та вайбу, а на прикладі реальної міської легенди про волохату ногу показує, як перетравлюються страшні речі.
Попри назву, головний герой - ніякий не таємний агент. Він взагалі нічого не зробив, але в цій дивній країні змушений жити під іншим ім'ям на нелегальному становищі, ховатися та отримувати якісь записки. Режисер відсилає нас до того, що перед нами начебто побудована шпигунська історія. Але при всіх своїх цікавих наративних іграх фільм створює відчуття справжності. Показує, що все це було, і ось воно. Мені здається, стрічка для цього і створена. Не для того, щоб нас навчити чомусь, а щоб хоч раз розказати те, що було.
"Жодного вибору" - режисер Пак Чхан Ук, Південна Корея. У прокаті з 11 грудня
Ман Су раптово звільняють зі стабільної роботи в паперовій компанії. Після кількох місяців безробіття він намагається зберегти власний будинок і забезпечити сім'ю. Щоб отримати нову роботу, розробляє план, як позбутися конкурентів.
- "Жодного вибору" - це екранізація роману "Сокира" Дональда Вестлейка. Фільм розповідає про сім'янина, який втрачає роботу та намагається знайти нову і прибрати інших кандидатів на посаду, - говорить запрошений кінокритик Юрій Самусенко. - До цього проєкту режисер готувався майже 20 років. Він довго шукав фінансування. Хотів, щоб стрічка не просто була найдорожчою в кар'єрі, а відповідала цілісному уявленню про її побудову.
Фільми Пак Чхан Ука можна аналізувати безкінечно. Три риси його творчості - це абсурдизм, чорний гумор і насилля. Так само ніби можна сказати про будь-якого корейського кінематографіста, але в цього режисера градація різна залежно від стрічки. Наприклад, "Жодного вибору" має більше чорного гумору, але насилля та абсурдизм у ньому теж є. Водночас Пак Чхан Ук каже, що його режисура виділяється такими трьома словами, як точність, ефективність і класицизм. А у сценаріях його цікавить, щоб головний герой досягав мети, але не отримував бажаного.
Між книжкою та екранізацією є багато відмінностей. Головна полягає в тому, що в романі немає великої сюжетної лінії з родиною. А вона здається мені однією з найсильніших у цьому кіно. Режисер фактично взяв тільки фабулу й побудував історію, актуальну для нашого часу.
Референсами для фільму були роботи Альфреда Гічкока, яким надихається Пак Чхан Ук. Але що цікаво, режисер також згадав Looney Tunes як один із референсів. Тому що дії головного героя великою мірою дублюють дії Багза Банні в мультсеріалі. Це якраз про абсурдність, яка присутня в цій стрічці.
5 
79692
Коментарі