Художній керівник Національного білоруського театру ім. Янки Купали, 53-річний режисер Микола Пінігін із серпня працює у Варшаві. У тамтешньому театрі "Рампа" поставив спектакль "Пінська шляхта". Прем'єра відбулася 30 жовтня.
Микола Миколайович сідає на крісло в глядацькому залі. На сцені стоять декорації старої дерев'яної вулиці. Між ними ходять декоратори, освітлювачі. З-за лаштунків з'являється чоловік і вистрілює з порохового пістолета. Лунає різкий звук.
— Дуже добре, годиться, — каже білоруською Микола Пінігін.
За сюжетом, шляхтич назвав іншого мужиком. Ображений побив кривдника. Перша половина твору — водевіль. Із приїздом на місце події суддів розпочинається фарс.
— Шляхта — той самий селянин, якого посадили на коня й послали у бій. Після йому давали герб. Чоловіка вже не можна було бити різками на голій землі. Обов'язково треба було підіслати килим, — пояснює режисер.
На вихідні Микола Миколайович їде до Мінська. Хвилюється, щоб не спізнитися на поїзд. До нього підходить працівниця театру, пояснює польською, як зручніше доїхати до вокзалу.
— Я вже в тому віці, коли протестний політичний театр нецікавий. Це для молодих. Мене цікавлять речі, що не суперечать політичній ситуації в Білорусі. Головне не владу за жопу кусати, а через театр донести, що білорусом бути не соромно, бо є чим пишатися. За часів Великого князівства Литовського діяли одні з найкращих у Європі закони. У Білорусі між містами 30-кілометрові відстані. Отже, вона була густо заселеною, з містами, замками, вежами. Ми повертаємося до Європи потроху, але не політичним шляхом. Повільно змінюється русифікована, радянська свідомість.
— Є у вас альтернативні театри?
— У Польщі приватні театри мають державну дотацію. У нас не надають ніяких грантів, немає програм підтримки. Якщо хочете приватний театр, треба ставити комедії чи бульварну літературу. У Мінську є Вільний театр. Я не бачив жодної їхньої вистави, бо вони переважно гастролюють у Європі. Цей театр позиціонує себе як політичний. Очевидно, їх фінансують європейські організації.
Білоруська молодь не хоче йти до театральних вузів через низьку зарплату. Актор національного театру отримує 200–300 доларів. Гарний мужчина скоріше буде у банку сидіти, ніж грати у театрі. Театр — це забава для багатої країни. Його існування вимагає грошей.
У театрі Янки Купали грають 65 акторів. Разом їздимо на риболовлю, по гриби. Якщо банкет, то гуляють разом працівники сцени, костюмери, артисти. Немає акторських кланів. Вони виникають там, де є корито. А в нас нічого ділити. Великих грошей усе одно не заробиш.
Микола Пінігін народився в місті Ізюм на Харківщині. Батько — росіянин, мати — українка. Батько визволяв Мінськ від фашистів, залишився там.
— Мама працювала у Львівському ТЮГу, коли майбутній режисер Роман Віктюк там ще в піонерському галстучку бігав. Я у 40 років поїхав до пітерського Большого драматичного театру. Працював з Алісою Фрейндліх, Олегом Басілашвілі, Кирилом Лавровим. Це був гарний творчий період, але все одно повернувся додому. Почуваюся білорусом, хоча білоруського коріння не маю. Східні філософи кажуть: "Що ти полюбиш, те і буде дивом".
2 
1
Коментарі