"Вдягнула все лучшеє сразу. І косметики не пожаліла": як у Мухівцях дивилися сучасне українське кіно

24

Фото: Ірина Мамрига

Із червня по вересень тривав національний тур "Кіно просто неба". У 48 невеликих містах і селах, де немає кінотеатрів, людям показували сучасні українські фільми.

"Казку старого мельника" демонстрували в селі Мухівці Немирівської громади Він­ницького району. Тут живуть 1,5 тис. людей. Частина працюють в аграрному холдингу "Зернопродукт", більшість їздить на роботу до Немирова та Вінниці, багато на заробітках за кордоном.

— Трохи далі перший ряд став, — каже ­хлопцеві в синій футболці продюсер асоціації сприяння розвитку кінематографа в Україні "Дивись українське!" Святослав Різоль за 2,5 год. до початку показу.

На стадіоні біля будинку культури в Мухівцях стоїть кіномобіль з великим екраном. Організатори розставляють стільці в глядацькій зоні. Поряд — тюки соломи, в затінку під деревами — лавки, далі — кілька столів. З протилежного боку встановили безкоштовний батут для дітей. Підприємці розкладають на ятках солодощі та сувеніри. Глядачів безкоштовно пригощатимуть юшкою, бутербродами й випічкою.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Назвали 100 найкращих українських фільмів усіх часів

Найпершим на лавку під деревом вмощується невисокий чоловік у світлій сорочці.

— Кіно люблю, — говорить 60‑річний Олександр Пузаєнко. — В юності це була можливість вийти в світ. Бігали в Немирів. Вистоювали чергу по квиток у кінотеатр. Коли показували "Клеопатру", люди стояли в проходах. Декорації, масштаб, розкіш вразили до оніміння. Що ж ми в селі бачили наприкінці 1970‑х? Досі перед очима сцена, як Клеопат­ра вся в золоті приїздить на гігантському сфінксі в Рим. Сподобався й фільм "Золото Маккенни". Казали, що деякі сцени з нього вирізали, але він залишився грандіозним. Після армії я сім років працював в будинку культури санаторію "Авангард". Тоді сформувався смак на гарне кіно. Зараз дивлюся фільми вдома. Люблю пат­ріотичні, про козаків.

— У селі гаряча пора — жнива, роботи повно. Але люди хочуть спілкування, втомилися від карантину, — до сцени підходить регіональний директор товариства "Зернопродукт МХП" Володимир Романюк, 43 роки. — Я вчетверте на такому кінопоказі. Спостерігаю, як люди реагують. Вони в захваті від самого дійства, фільмів, від кіномобіля з потужним звуком і якісним зображенням на екрані. Та головне — це можливість зібратися громадою. Дехто не бачив односельчан по п'ять років. Стрічка закінчується, а всі ще сидять, дивляться на екран, потім обговорюють побачене. Дивуються, яким висококласним став український кінематограф. "Казку старого мельника" важко назвати дитячим фільмом. Так, він трохи фантастичний. Але сенс у тому, що є українці, а є якісь чорти, що влізли на нашу землю.

Фотозону оглядає молода тендітна жінка з коротко підстриженим яскраво-рудим волоссям.

— Дозвілля в селі можна організувати, — каже Наталія Повх. З червня цьогоріч завідує місцевим будинком культури. — Літом щосуботи ввечері в нас діє кінотеатр просто неба. З українських фільмів подивилися всі три частини "Скаженого весілля" і "Мої думки тихі". Молоді в нас небагато, але всі активні, допомагають винести стільці, колонки, встановити проєктор. Щодва тижні проводимо якийсь захід. Жінки створили танцювальний колектив. Для нас це шанс відпочити від домашніх справ. Перед кожним святом готуємо новий номер. Як каже своєму чоловікові одна учасниця, багатодітна мати: "Ви — тиждень на макаронах. У мене репетиції".

До стадіону під'їжджає автобус із жителями сусідніх сіл Малої Бушинки й Шолудьок. Приїхали спеціально на фільм.

— Глянь на ту бабу, — штовхає подругу дівчина в короткому топі й джинсових шортах. Показує на літню жінку в туфлях на високих підборах, чорному капелюсі, золотистій блузці й довгій спідниці. — Вдягнула все лучшеє сразу. І косметики не пожаліла.

— А куди їй вдягатися. То ж не до корів?

На стільцях навпроти екрана глядачів мало. Переважно займають місця на лавках у затінку.

— Жень, піди візьми пару бутербродів безплатних і водичку, — просить чоловіка повненька жінка. — І скажи, щоб волейбольну сітку зняли, бо нічого не буде видно. Знайшли, коли кіно показувати, у спеку. Ще й стільці на сонці порозставляли. Он у Чукові зробили сеанс на сьому вечора. Їм завжди везе.

На екрані транслюють кліп "Історія України за 5 хвилин" гурту "Танок на майдані Конґо". Діти повсідалися на солом'яні тюки. На стільцях перед сценою залишилися ті, хто має парасольки від сонця. Решта людей дивляться на лавках під деревами.

— Нашо тобі ті огірки? Увечері заквасиш. Кидай усе, приїжджай бігом, — кричить у телефон жінка в сукні з квітковим візерунком.

Показують короткометражку "Адамівна" — про самотню літню жінку, сусідам якої байдуже до її проблем.

— Оце справді життєвий фільм, — говорить 61‑річна Катерина Буряк. — Увечері люб­лю посидіти біля телевізора. Як натраплю на який детектив, то взагалі добре. Знаю, на вихідних біля клубу в нас теж крутять кіно. Але я не ходжу, то для мене пізно. Хорошо, що зараз удень показують.

34‑річна Ольга Тижук приїхала до батьків із Могилева-Подільського. На кінопоказ привела дітей 13‑річну Катерину й Олексія, 11 років.

— Українське кіно завжди залишає післясмак, — каже. — Голлівудські стрічки рідко підштовхують до роздумів. Коли 2007‑го вже свідомо переглянула "Тіні забутих предків", відкрила для себе незвідану Україну. Відкладала гроші й гайнула в Карпати. Торік подивилася "Додому". Весь вечір мовчала. Дитиною з батьками відпочивала в Криму, винаймали житло в кримських татар. Сподобалися. Але хто вони, як живуть, яку культуру мають — ніколи не замислювалася. "Додому" стало прозрінням. Потім дивилася "Кіборгів" і плакала за наших воїнів. Від сьогоднішнього фільму жду оптимістичних відчуттів. Увечері поїдемо ще в сусіднє село Чуків. Там покажуть "Пекельну хоругву".

Починається фільм "Казка старого мельника". Коли на екрані з'являється Ірма Вітовська в образі Параски Забрьохи, жінка на передньому ряду сплескує в долоні:

— Ой, Ірмочка, моя любіма. Яка цікава вийшла молодиця. Але тут вона якось старше виглядає. Та все одно гарна, колоритна така.

— А мені здається, що макіяжу забагато, — не погоджується її сусідка. — Тут же ніби козацька епоха, хіба в жінок тоді була косметика?

— Це ж казка, без гриму ніяк. У "Білосніжці" теж усі нафарбовані.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Голосувати за незалежність людей підштовхнув фільм про Голодомор. Згадуємо українське кіно 1990-х

Стрічка закінчується. Організатори заходу роздають браслети. За ними підраховують кількість присутніх. Кажуть, у Мухівцях зібралися понад 500 людей. Проводять лотерею серед дітей. Переможцям дарують шкільні рюкзаки.

Високий чоловік у кепці стоїть біля лавок, притримує рукою велосипед. До рами прив'язана коса.

— Не планував дивитися кіно, бо треба їхати косити, — каже 62‑річний Григорій Миколайович. — Став глянути, і затягнуло. Гарний фільм, із скритим смислом. Ота вся нечисть, то — кацапи, що приперлися до нас.

Юрій Сокольвак іде до свого білого "Москвича". Він приїхав із дружиною і чотирма онуками.

— Ми із Гиринки, що біля Немирова, — каже. — Коли мої діти були малі, часу для них не знаходив. Та кілька років тому біля нас стали жити переселенці з Донецька. Молоді й неледачі. Ця сусідка завжди щось організовує для своїх дітей і заодно вся вулиця збігається. То конкурс якийсь проведе, то караоке, то спортивні змагання. Ніби все просто, а це важно. Хочу, щоб і мене онуки запам'ятали. Сьогоднішній фільм сподобався. Не знав, що ми навчилися так круто знімати. Це не безтолкові ролики на телефоні.

×