Ексклюзиви
Четвер, 12 серпня 2021 16:23

Спецтема: 30 років Незалежності

Голосувати за незалежність людей підштовхнув фільм про Голодомор. Згадуємо українське кіно 1990-х

Автор: oiff.com.ua
  Ірина Цимбал і Денис Карасьов зіграли головні ролі у драмі "Шамара". Її називають одним із найкращих вітчизняних фільмів 1990 років
Ірина Цимбал і Денис Карасьов зіграли головні ролі у драмі "Шамара". Її називають одним із найкращих вітчизняних фільмів 1990 років

"1990-ті – цікаві роки, в яких мало кінематографа, але є надзвичайне кіно. Більшість із найкращих тогочасних фільмів гостро говорили й розмірковували про те, що відбувається тут і зараз з українцями й Україною. На межі або вже після державного виходу з тюрми народів СРСР. Варті того, щоб їх побачити і на себе подивитися", - каже кінознавець Володимир Войтенко.

До 30-річчя незалежності України пригадуємо 10 найвизначніших стрічок кожного десятиліття. Повертаємося в 1990-ті.

"Розпад" – реж. Михайло Бєліков, 1990 рік

Фільм спільного виробництва зі США належить ще совєтському часу. Перебуває гостро на межі, але й говорить про речі, які на межі. Про одну з найбільших світових катастроф, яка відбулася не так давно – аварію на Чорнобильській атомній електростанції 1986-го. Багато хто називає її подією, з якої почав руйнуватися і розпадатися Радянський Союз. Назва містить у собі багато. Це розпад суспільства, правил і законів, які були на цій землі тривалий час. Ніби з 1922-го, коли заснували СРСР. А взагалі – десь із 1917 року. Стрічка розповідає про родину, навколо якої відбуваються трагічні події. У страшному сні такого не придумаєш. Кіно мистецьке. Можливо, не найвишуканіше, але психологічно й соціально потужне.

"Голод 33" – реж. Олесь Янчук, 1991 рік

Інший фільм, який теж знімали ще в Радянському Союзі. Але не на державні гроші, а народні. Скидалися всі – прості люди перераховували гроші, великі господарства. Наприкінці 1980-х - на початку 1990-х уже було до певної міри розвинене приватне підприємництво, наскільки це дозволяли закони.

Стрічка розповідає про одну з найболючіших подій, найбільших трагедій в історії не тільки України, а й світу — Голодомор. Не всі хочуть це усвідомлювати й оцінювати, зокрема Росія, яка гарно почувається правонаступницею СРСР.

Картину зробили за мотивами повісті про цю біду "Жовтий князь" письменника-емігранта Василя Барки. Серед сценаристів — Лесь Танюк, одна зі знакових фігур шістдесятництва й 1990-х у театрі й кіно. Режисером був Олесь Янчук, що нині вже не один рік директор Кіностудії ім. Довженка, яка, на жаль, але й закономірно, умирає в нових умовах. Також очолює Спілку кінематографістів, якій теж непросто, як і всім українцям.

Фільм чорно-білий з одним кольоровим фрагментом наприкінці. Коли люди насправді гинуть, вони ніби потраплять до якогось раю. Стрибають у майбутнє, а яке воно буде – невідомо.

Стрічку показали на телебаченні напередодні Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991-го. Мабуть, підштовхнула людей, що сумнівалися, чи голосувати за державну незалежність. До певної міри взяла участь у тому, щоб згуртувалися в останній момент. І вони таки згуртувалися. 90% віддали голоси, що маємо бути самостійними. Як нам було і є самостійними — ми це переживали 30 років. І це переживало й українське кіно. Почало з фільму Янчука. І всього українського народу, що вистраждав це своїми життями і коштами, які дали на створення стрічки.

"Кисневий голод" – реж. Андрій Дончик, 1991 рік

1991 року побачила світ ще одна стрічка, яка розповідає про наш непростий шлях кожного і всіх разом до себе. Це спільне виробництво з Канадою. Створили за армійськими оповіданнями одного з найцікавіших українських письменників Юрія Андруховича.

Розповідає про те, як готуючись до демобілізації, "діди" в армії хочуть познущатися з молодих військовослужбовців. А так часто було, якщо не завжди. Більшість молодих завжди покірно терпить. Зрозуміло чому – від слабкості. І фізичної, і психологічної, бо ти щойно потрапив до нового незнаного світу. Адже в армії багато обмежень. Це по суті один із проявів тюрми.

Уже покійний Тарас Денисенко грає одного з молодих - рядового Білика. Він відмовляється терпіти. І позиціює себе українцем. Хоче тільки українською розмовляти. А в совєтській армії, ясна річ, що "язык межнационального общения – русский". Сержант із теж промовистим прізвищем Кошачий каже Білику: "Я тебе чіпати не буду. Такі як ти тут самі вішаються".

Це трагічна історія. І Білика, і Кошачого, і нас. Це про українців у передчутті своєї незалежної держави й про те, навіщо вона їм.

Денисенко отримав нагороду за найкращу чоловічу роль на Міжнародному фестивалі в грецьких Салоніках. А фільм – приз асоціації італійських кінокритиків на Венеційському кінофестивалі.

"Енеїда" - реж. Володимир Дахно, 1991 рік

В основу повнометражного мультфільму лягла "Енеїда" Івана Котляревського, з якої розпочиналася українська література. Створювали три роки. Замовив московський "Союзтелефильм" для студії "Київнаукфільм", на основі якого потім постала "Укранімафільм". Робили російською мовою. А суто з ініціативи самого режисера Володимира Дахна й редактора фільму Тадеуша Павленка – українською також.

Робота має певні недоліки, трохи статична. Але етапна. Після того мало зняли в Україні анімаційних повних метрів.

"Липневі грози" – реж. Анатолій Карась, Віктор Шкурін, 1992 рік

Важлива неігрова картина складається з двох частин – "Страйк" і "Вихід". Присвячена двом безпрецедентним за масштабами хвилям шахтарських страйків у ще совєтському Донецьку 1989-го й 1990-го. Взяли участь кількасот тисяч гірників. Ці надзвичайні тоді події вважають вагомим чинником в історії краху радянської комуністичної системи. Зупинилася робота понад 100 шахт. Уже десь за тиждень після початку стали предметом спеціального телевізійного звернення тодішнього керівника СРСР Михайла Горбачова. Представників страйку запросили на переговори до Москви, де їхні вимоги тимчасово задовольнили.

Паралельно з цим знімали фільм режисери Анатолій Карась і Віктор Шкурін, які з Донеччини. Про страйк і про те, як люди важко живуть на Донбасі. Стрічку помітили, здобула Шевченківську премію.

Треба пам'ятати, що страйкарі поряд з вимогами навіть висунули вимогу державної незалежності України. Це там, у тому Донецьку, з яким сталося те, що сталося в 1993-1994 роках і відбувається зараз. А більшість подій у фільмі відбуваються під будівлею обласного комітету комуністичної партії. Під тією, де до 2014-го розташовувалася Донецька облдержадміністрація та із захоплення якої почалася так звана ДНР, з якою досі, як і з ЛНР, маємо ті ж проблеми. Смерті з обох боків, невизнані псевдодержавні утворення і російську воєнну й людську підтримку війни. І ані ми, ані світ не знає, що із цим робити.

"Цвітіння кульбаби" – реж. Олександр Ігнатуша, 1992 рік

Фільм про злам системи СРСР зняв на студії Довженка тоді відомий театральний актор Олександр Ігнатуша. Розповідає про сільського парубка Юрася, який вийшов із в'язниці й не може пристосуватися до нових умов життя.

Після звільнення герою кажуть, що він не має відлучатися, бо на випробувальному терміні. Має щодня приходити до дільничного і засвідчувати, що на місці. А він молодий хлопець, в якого багато інтересів. Додому повернувся, а тюрма триває. Проти неї протестує. А його переслідує міліція, намагається затримати.

Наприкінці стрічки слідчий сидить удома й чує, як зачитують Акт проголошення незалежності України. Розпочинається зовсім інше життя. Яким воно буде конкретно для Юрася – важко зрозуміти. Але однаково стосується його долі.

Це кіно про важливий переламний момент. Коли залишаються рештки старої влади, що вже згнила по суті, як і весь СРСР. І коли хочеться чогось нового.

"Співачка Жозефіна та мишачий народ" – реж. Сергій Маслобойщиков, 1994 рік

Мистецький фільм, хоча й не без філософського й соціального. Це дебютний повний метр надзвичайно талановитого режисера, актора, графіка та сценографа Сергія Маслобойщикова. Зняв кіно в приміщенні Чернівецького музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської. Переосмислив твір Кафки.

Актриса, дружина Маслобойщикова Алла Сергійко, грає Жозефіну, яка живе у своєму ніби ілюзорному світі театру й музики. Щиро вважає, що спів – це влада. І в такий спосіб захищає свій народ.

Згодом приходять варвари зі сходу й півночі. Кочові народи хочуть загарбати й поживитися. Вони руйнують уявний світ. Це метафора світу мистецтва духовного та світу матеріального. Вони завжди в конфлікті. І в кожного з нас усередині, і в Україні як державі. З цим маємо жити, розбиратися, аналізувати. Стрічка буде універсальною й важливою, що б не траплялося з нами й суспільством.

"Шамара" – реж. Наталія Андрійченко, 1994 рік

Ще один фільм, який резонує те, що відбувалося на початку 1990-х. Але через зображення епідемії холери на півдні України в 1970-х. Наталія Андрійченко – цікава творча постать. На жаль, після дебюту вона більше не знімала повнометражних фільмів. Так склалося. Але цей фільм розповідає багато про що. Про те, як проста людина шукає щастя. І як може поводитися в критичних ситуаціях, на межі.

Це трагічна історія. Шамара – так називають головну героїню Зіну Шамаріну. Ховає романтичні почуття до чоловіка-в'язня, який одружився з нею, щоб уникнути суворого покарання за її зґвалтування.

Головну роль виконала непрофесійна акторка Ірина Цимбал. На Київському кінофестивалі "Молодість" здобула приз за найкращу акторську роботу від Французького культурного центру. Щоб бути виразним виконавцем – необов'язково мати якусь школу. Людині може бути достатньої харизми, характеру, особистості, яку видно на екрані. Тоді здатна зіграти найсильніші ролі.

"Фучжоу" – реж. Михайло Іллєнко, 1994 рік

На початку 1990-х, як і впродовж усього останнього століття, було багато хвиль міграцій. Українці виїжджали на інші землі, шукали долі за океаном. Там була можливість. Там їм давали землю. І вони могли бути хазяями.

Мрійливий фільм із повною назвою "Очікуючи вантаж на рейді Фучжоу біля пагоди" дивиться і назад, і вперед. Зняв режисер Михайло Іллєнко. Він наймолодший із братів Іллєнків, які багато зробили в українському кінематографі з 1950-х і аж до сьогодні.

Це фантазія про українців-мандрівників. Колись припливли в Америку й там отаборилися, були в основі канадської держави. Це спроба поглянути на українців десь в інших світах. І подумати, чому нам вдається там, а не тут. Це була така мрія – робитимемо себе самотужки. Може, коли ми тепер господарі держави на своїй землі, то зможемо зробити життя своє та ближніх цікавішим, заможнішим, талановитішим.

Головну роль виконав Тарас Денисенко. Також зіграли виразні актори Богдан Ступка, Богдан Бенюк, дебютантка Іванна Іллєнко.

"Як козаки" – реж. Володимир Дахно, Тадеуш Павленко, 1967-1995 роки

Ця найуспішніший український анімаційний серіал за всю історію. Виходив упродовж 28 років. Починався фільмом "Як козаки куліш варили" 1967-го. У наступних серіях вони у футбол грали, наречених із турецького полону визволяли, сіль купували, на весіллі гуляли, мушкетерам допомагали, інопланетян зустрічали, олімпійцями ставали. І от нарешті 1995 року вийшла остання стрічка "Як козаки в хокей грали" - єдина, знята після розпаду СРСР.

Це був популярний і важливий серіал. Один із питомо українських кінотворів у часи, коли такого зазвичай не дозволяли. Образи центральних персонажів Грая, Ока й Тура уособлювали різних за характером і поставою українців. У дев'яти серіях їздять по всьому світу та утверджують українське. Не як якесь загумінкове, а як головне. Завдяки цьому одразу ж у глядачів з'являється певна гордість за себе, за всіх, за наше українське. За цим постає народ.

Вага кіномистецтва – нести людям підтримку та ідею. Щоб пишалися собою, знали, хто вони такі, своє минуле й себе зараз. Козаки – це наша історія. Тоді навіть була одна з українських держав, хай вона інакше називалася - Військо Запорозьке. Козаки – це ж ми. Ми їхнє продовження. Тож вони недарма все це робили – йшли на ворога й захищали свій рід від тих, хто приходив на нашу землю непрошеним.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Перемогли в Каннах і Берліні. Згадуємо найкращі українські фільми 2000-х

"Ювілей незалежності дає нам можливість подивитися на минуле свого кінематографа, оцінити нинішнє і зазирнути в майбутнє, - додає Володимир Войтенко. - Фільми 1990-х виходили з того попереднього кінематографа радянських часів. З усіма болячками, проблемами й неможливими для екранізації темами. Але процес однаково тривав.

У 1990-х уже закінчувався Совєтський Союз і починалася незалежна Україна. Але не було розуміння в людей державних про те, що кіно – це більше, ніж заробляти гроші. Що це про доступне для широкої публіки самоусвідомлення, розуміння і показування себе у світі – хто ми й навіщо".

Зараз ви читаєте новину «Голосувати за незалежність людей підштовхнув фільм про Голодомор. Згадуємо українське кіно 1990-х». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі