Потьомкінські дєрєвні – це наше. Фасад важливіший за суть

Найбільше "Золотих дзиґ" отримав фільм "Дике поле"

Церемонія нагородження третьої Національної кінопремії "Золота дзиґа" відбулася в київському конгресно-виставковому центрі "Парковий". Відзначили кіношників у 20 номінаціях.

Найбільше "Дзиґ" отримав фільм "Дике поле" Ярослава Лодигіна за романом "Ворошиловград" Сергія Жадана. Картину відзначили в п'яти номінаціях – найкраща чоловіча роль і роль другого плану, звук, робота оператора й художника-постановника.

– По всій Україні люди реагували на фільм однаково – сміялися і сумували в тих самих моментах. Бо Україна – кінематографічно єдина, – каже режисер 32-річний Ярослав Лодигін. – Глядачі добре нас сприймали. А кінотеатри – ні. Наступного дня після прем'єри деякі вже не показували стрічку.

Знімали на степовій спеці у Старобільську на Луганщині. Страждаю, що там досі не показали цей фільм. Але наприкінці травня відбудеться його телевізійна прем'єра.

 

У романі є кілька основних тем, але в кіно можемо розкрити тільки одну. Вирішили, що в наш час "захищай своє" – найактуальніше з "Ворошиловграда".

– Я мав двох фаворитів у номінації "Найкраща жіноча роль другого плану", – каже кінокритик Андрій Алферов, 42 роки. – Віталіна Біблів, яка її й отримала (за роль у фільмі "Брама", "Найкраща жіноча роль" – Ірма Вітовська, з цієї ж картини. – Країна), і Лариса Руснак у "Стрімголов". Цей фільм багато показує про наше суспільство. Коли вчора люди на Майдані говорили про свободу й майбутнє країни, а сьогодні готові емігрувати. Про сум за Україною вони говоритимуть із-за кордону. Отака подвійна мораль. Подібні теми починають потрапляти в кіно, але біда в тому, що більшість українців про це не хочуть знати.

У нас незріле суспільство. Для нього важливіше здаватися, ніж бути. У Франції можливо зняти фільм про скандал із католицьким священиком-­педофілом, і французи ходять на це кіно. В Україні нереально. Може тому, що ми поетична країна, де міф важливіший за реальність. У нас немає реалістичного мистецтва. Українці не хочуть бачити себе справжніми. А такими, як себе малював колишній генпрокурор Віктор Пшонка – у тогах Юлія Цезаря.

Якщо прислухаєтеся до політичної риторики, то навіть там лунає: "Ми маємо продемонструвати". Потьомкінські дєрєвні – це наше. Фасад важливіший за суть.

Але з'явилися фільми, що порушують цю тенденцію: "Герой мого часу", "Припутні", "Лютий березень". Вони, власне, про це.

– "Вулкан" – це бомба, – історик моди 47-річна Зоя Звиняцьківська відповідає на запитання: який український фільм став для неї подією. – Правда, ця картина Романа Бондарчука буде в номінантах "Дзиґи" наступного року. Це кіно, яке ми тільки починаємо розуміти. На перший погляд, здається, це про "шалені 1990-ті". Але розумієш, що це і є наша сучасність. Бо це сталість, лімб, у якому ми перебуваємо і з якого намагаємося вирватися.

Коли робила виставку про історію української моди, писала про шлях, який ми пройшли від Радянського Союзу до умовної Європи. А виявилося, що це – не шлях і ми нікуди не рухаємося. Бо коли ти йдеш, можеш розрахувати, коли подолаєш цю дорогу – увечері чи за три дні. Або за 30 ро­ків. Або помреш, і твої діти дійдуть. А ми застряли. Як головний герой фільму, який загубився у містечку в херсонських степах. Ми нікуди не йшли. Просто про це не знали. Це новий погляд на Україну.

– Уже немає сил відповідати на питання: навіщо давати гроші на кіно? А навіщо взагалі гроші на культуру давати, вона ж типу не заробляє? – говорить режисер Валентин Васянович, 47 років. – За останні п'ять-сім років це змінилося. Ось маємо результат – третя церемонія Національної кінопремії.

Людина, дивлячись кіно, вчиться думати, страждає, отримує травматичний досвід, але щось із цього виносить. Або споживає телевізійне мило, тупіє, деградує. І потім нею легко маніпулювати.

– Яку номінацію зараз оголошуватимуть? – перепитує актриса 47-річна Римма Зюбіна. Вийшла поспілкуватися з журналістами. – "Глядацьких симпатій?" Ай, вони там усі за Зеленського (нагороду отримав фільм "Dzidzio Перший раз", режисери Михайло Хома і Тарас Дронь. – Країна), – махає. – Головне не пропустити "Найкращий фільм".

– Кажуть, що касове кіно – локомотив індус­трії. Можливо. І Моцарта слухають менше людей, ніж Олега Винника. Але це не моя музика. Я могла би заробляти трьома виставами на безтурботне життя. Та в мене інше ставлення до мистецтва. Актор відповідальний за те, що відбувається в країні. Питаєш себе: де я не пробився до глядача, не привернув увагу?

Радію за те, що побачила сьогодні в номінації "короткометражне" й "анімаційне" кіно. Більше питань до повнометражного – темпоритм, зрозумілість історії. Не говоритиму, про який фільм, але кажу режисеру: "От я не зрозуміла. Героїня така-така-така, потім раз – міняється. Де мотивація? Мені як глядачу хочеться це бачити". – "Ну, знаєш, ми багато назнімали, щось пішло в кошик".

Багато прекрасних операторських робіт. Але досі відчутне невміння режисерів працювати з акторами. Здивована, що не побачила серед номінантів фільм "П'ята терапія". Головну роль зіграв одеський поет Стас Домбровський. Такої потужної роботи давно не було. Мені непотрібні лозунги. Важлива людська історія.

Офіціанти пригощають гостей шампанським і хамоном. На терасі з панорамою весняного Києва грає ді-джей. Серед розмов найбільше чути про вибори. Згадують Зеленського і міркують, чи фінансуватиме держава кіноіндустрію так щедро, як зараз, чи "все перетворять на студію "95 квартал".

"Ми стоїмо на порозі великих змін. Поступово включаються інструменти, закладені два роки тому в законодавстві, яким реформували кіногалузь. В українському кіновиробництві буде вибух. Очікуємо вступу до Єврімаж (Європейський фонд підтримки спільного кіновиробництва і прокату. – Країна). Отримаємо чимало податкових пільг. Це дозволить залучати іноземних продюсерів, знімальні групи", – каже директор кінотеатру BOOMER Сергій Зленко, 36 років. Недавно став заступником голови Ради з державної підтримки кінематографії

×