"Основний замовник книжки – країна, що розвивається"

Україна – єдина в Європі не має державної програми популяризації читання серед населення

Із грудня 2016 року в Україну з Росії можна ввозити літературу лише з дозволу спеціальної комісії. Як це вплинуло на наш книжковий ринок?

– Заборона ввозити літературу з країни-агресора – це політичне рішення. Воно неефективне. В СРСР – у часи відсутності інтернету – за бажання, люди читали західну літературу. Передруковували машинками під копірку, передавали з рук у руки. У мене досі збереглися самвидавівські Дейл Карнегі, Михайло Булгаков, Олександр Солженіцин. Російську пропаганду можна читати в мережі. Також таку книжку можуть доставити поштою.

Обмеження та заборони ввозити книжки з РФ – фрагментарні. На наш ринок якщо й впливають, то скоріше негативно. Бо не супроводжуються діями з боку влади, спрямованими на системний розвиток національного книговидання, наповнення ринку різножанровою літературою.

Останні два роки змінюється співвідношення в кількості назв і в накладах українською та російською мовами. Дещо інша структура ринку – почали більше купувати прав на переклади нон-фікшн (документальної літератури. – Країна). Але це здебільшого описова література: як керував колишній лідер Сингапуру Лі Куан Ю, хто така Гілларі Клінтон. Антиутопію американки Айн Ренд "Атлант розправив плечі" у світі читали в 1930-х, але для нас цей роман – новинка.

 

Як покращити ситуацію в галузі книговидання?

– Основний замовник книжки – країна, що розвивається і хоче вийти на високий рівень у конкурентній боротьбі за ринки збуту.

Показовим є приклад Китаю, який ще наприкінці 1980-х був бідним. Потім намітили пріоритети, почали перекладати рідною мовою видання з нових технологій. Держава визначила, що для реалізації поставлених цілей потрібен кадровий ресурс відповідного рівня.

Попит на різножанрову літературу дозволив працездатному населенню отримати нові знання і знайти їм застосування у стратегічно важливих сферах.

КНР сьогодні – друга за економічним потенціалом країна в світі. Має найпотужніший національний книжковий ринок.

А в Україні всі роки незалежності книжка як інтелектуальний інструмент модернізації держави не була серед пріоритетів жодного уряду й президента. Була і залишається просто одним з елементів соціального і культурного життя.

Українські закони про книги не вирішують основних питань. Нема прагнення підняти інтелектуальний, культурний, професійний рівень нації.

Фахівці залишають Україну, а нових не готують. Років 10 тому до Києва приїздив директор технічної бібліотеки з німецького Гамбурга. Сказав: щоб визначити, яку стратегію обрала країна, які галузі розвиватиме, не треба засилати агентів. Достатньо подивитись, які книжки продукують видавництва і закуповують бібліотеки. Від появи літератури, яка готує сучасні кадри, до перших зрушень у галузі потрібно сім років. Студенти мають освоїти нові технології на рівні підручників. Тоді треба ще два роки, аби порівняли теорію з практикою. І лише потім починають модернізовувати виробництво.

Оцінюючи ринок книжкової продукції України, можемо сказати: в найближчі сім років технологічних, технічних, промислових проривів у державі не буде.

Якщо створений цього року Український інститут книги зможе звести всі ці питання докупи – це буде великий крок уперед. Хочеться вірити, що держава зробить крок назустріч.

Чи ефективна програма наповнення бібліотечних фондів?

– В Європі в бібліотеки за рахунок бюджетних коштів закуповують до 25 відсотків видань, які протягом року з'являються на внутрішньому книжковому ринку. Забороняється фінансувати виробника – винятково споживача.

Торік за рахунок програм Мінкульту та Держ­комітету телебачення і радіомовлення у нас для бібліотек закупили книжок на 2 мільйони євро. А надрукували – на 115. Тобто в українських видавців держава придбала менш як 2 відсотки продукції. В окремих європейських країнах видавець, незалежно від того, що публікує, знає: певну частину цього придбає держава. Тому експериментує з жанровими нішами, чого в Україні майже не роблять. Скандинави купують 500–700 примірників будь-яких видань, що виходять протягом року, і відправляють до бібліотек. Тому тамтешні автори мають стабільний прибуток. А норвезькі та шведські детективи популярні по всьому світу.

У нас бракує системи. І навіть програма "Українська книга" – це фрагментарна дія, яка не вирішує проблеми ні видавничої галузі, ні бібліотек.

Європейські бібліотеки закуповують літературу за державні кошти без будь-яких посередників.

В Україні діють тендери і всілякі експертні комісії. Навіть за наявності системи Prozorro процедура займає три-шість місяців. Доки доходить до закупівлі, виникають проблеми: певних видань уже немає або учасники поставили не ті книжки, які мусили.

Скільки в країні видавництв, і скільки книжок вони друкують на рік?

– 1400–1500 реально діючих. Це ті, які хоча б однією книжкою протягом року засвітились на ринку. Близько 380 видавництв випускають 10 і більше. Торік книжок виготовили на 112–115 мільйонів євро. Середня вартість однієї – приблизно 3,5 євро. Скільки їх спожито – ніхто не знає.

За світовою статистикою, лише 25 відсотків книжок видавництв реалізуються повністю. Деякі – частково, окремі залягають і продаються по кілька примірників. Європейські й американські видавництва мають потужні маркетингові служби, досліджують попит. В українських коштів на це немає. Тому асортимент визначають скоріше "методом тику". Буває так, що хтось починає публікувати серію книжок і вона активно продається – усі випускають те саме. В результаті – всі в програші, бо наш ринок замалий для кількох конкурентів.

Торік львівське "Видавництво Старого Лева", київський "Наш формат", харківський "Клуб сімейного дозвілля" закупили права на велику кількість сучасної іноземної прози. Створили конкуренцію на зовнішньому ринку. Якщо раніше для України ліцензію продавали за одну ціну, то, коли покупці стали в чергу, вартість зросла у три-чотири рази. Проте на внутрішньому – кількість назв збільшилась на 45 відсотків. Перекладна література має попит, але нема стільки споживачів, щоб усю її купити. За нерозвиненості внутрішнього ринку складно працювати із зовнішнім. Коли всі починають орієнтуватись на переклади, то знищують вітчизняного автора – не вкладають у розкрутку молодих, у пошук нових імен.

В Україні статистику друку дає одна інституція – Книжкова палата. І жодних установ, які могли б визначити параметри – що таке книжковий ринок країни. Бо статистика видання не відтворює картини продажу. На нашому ринку зараз присутня легальна українська книжка, російська, яку доставляють законні імпортери. Також – нелегальна російська книжка, яку продовжують везти – але вже не фурами, а в сумках: через російський Білгород і Білорусь. Окрім того, ринок заполонила піратська книжка – як українська, так і російська.

 

Що друкують маленькі видавництва?

– 70–80 відсотків літератури не залишають межі областей, де друкуються. На загальнонаціональному ринку присутня продукція потужних видавництв – КСД, "Фоліо", "Ранок", "Старого Лева" та ще кількох. Здебільшого вони пропонують класику, перекладні видання, трохи новинок. Решта – 1200 видавництв – локальні. Це нагадує маленькі книжкові князівства. Виживають переважно за рахунок дотацій від місцевої влади. Друкують своїх регіональних авторів, класику – але по 200 примірників.

Які жанри представлені на вітчизняному ринку?

– Здебільшого – дитячі твори, так званий укрсучліт і книжки для дозвілля. Останнім часом з'явилася перекладна література нон-фікшн. На решту соціального замовлення нема. Хоча ще є залишки промислового виробництва, яке потребує спеціальної літератури. Але її не продукують. Видавнича галузь – найбідніша з усіх, що мають стосунок до виробництва. Працює лише з власними обіговими коштами. Кредитні та інвестиційні ресурси для неї недоступні. Фактично на статистику друку впливає лише держзамовлення на підручники.

Якщо не друкуємо спеціальну наукову літературу, то досі завозимо її з РФ?

– Частково задовольняємось легальною російською. Але обсяги дуже знизилися. Якщо 2013-го книжок завозили на 33–34 мільйони доларів, то цього року доставлять, максимум, на півтора мільйона. Імпортували і попсу, і бізнесову, науково-технічну літературу. Остання має обмежене коло споживачів. В Україні, щоб забезпечити потреби такого читача, видавець повинен друкувати 150–300 примірників. З точки зору бізнесу – це невигідно.

Книжка виходить невиправдано дорогою. Вітчизняна авторська школа наукової літератури за минулі два десятиліття фактично знищена.

В Росії ці книжки продовжують видавати з розрахунку на весь пострадянський простір. Їх наклади вищі – і вартість книжки нижча.

Після прийняття закону про обмеження імпорту утворилася складна процедура для легальних постачальників. На кожну книжку потрібен висновок комісії, опис, попередні дозволи. І щоб не ризикувати, імпортер везе попсу – те, що швидко продається. Тому сьогодні власної науково-технічної літератури не маємо. Однак люди, які працюють у відповідних сферах, все одно шукають її. І змушені купувати за цінами, які не відповідають реальній вартості. Книжки, які можна було придбати за 300–400 гривень, зараз коштують понад тисячу.

Книжка – це бізнес. Щоб він не перетворився на втечу від податківців – видають літературу, що має попит. Нема запиту від держави. Якщо прем'єр Володимир Гройсман скаже, що виходимо з трирічним планом відродження суднобудування в Миколаєві, то найближчим часом буде потреба у спеціалістах, спроможних робити сучасні кораблі. Виникне запит на відповідні книжки. І видавець побіжить шукати авторів – вітчизняних, а якщо не знайде, то за межами України, які можуть дати нові знання. Й платитиме будь-які гроші, аби зробити переклад і першим вийти на ринок ніші, що відкривається. Україна – єдина в Європі не має державної програми популяризації читання серед населення.

Які заходи застосовують в Європі для підтримки видавців?

– Приймають закони, щоб кошти, які з інших сфер бізнесу вкладають у видавничу галузь, звільнялись від оподаткування. Бізнес може інвестувати в літературу, що стосується сфери його діяльності – енергетики, машинобудування, сільського господарства. Так дбає про свої майбутні кадри. Також діє закон про єдину ціну на книгу. В Німеччині, наприклад, хоч де купували б ви її – у Берліні, Мюнхені, Бонні, Гамбурзі, – ціна вже видрукувана на обкладинці. Це тому, що розташовані на комунальних площах книгарні мають мінімальну ставку орендної плати, щоб вона не впливала на вартість продукції. Якщо ж книгарня розмістилася на приватних площах, то держава компенсує власнику майданчика різницю між вартістю площ комунальних і приватних.

А в нас – диктат торгівлі. Приміром, у центрі Києва книгарні платять за оренду 40–50 доларів за квадратний метр. Вартість книжки зростає втричі.

2008 року прем'єрка Юлія Тимошенко підписала розпорядження про вивчення стану книжкової торгівлі. Встановили, скільки торгових точок має бути на певну кількість населення. Але згодом про нього забули. Пропонували прописати книжкову торгівлю в законі "Про державні стандарти й соціальні гарантії". Однак законопроект не пройшов, зараз про нього ніхто не згадує.

×