Гіпстерське бінго

Є автори, які заздрять одному фантасту, який тримає за… вухо молоду аудиторію. Що молодша аудиторія, то більша перспектива взаємин попереду. Вони дорослішають і стають командирами життя, але вже зі звичкою платити за твої фантазми. Чого ті автори тільки не роблять, щоб заприязнитися з гіпстерами, а воно хоч ти вимри. Наша ж аудиторія дорослішає разом із нами, скоро вийде на пенсію й не зможе купувати наші такі дорогі книжки. Ця стаття – для таких, як цей збентежений новими кумирами бувалий автор. Спроба розібратись у причинах популярності в гіпстерів певних текстів і явищ, жодним чином їх не заперечуючи, як підкочені джинси. Якщо джинси підкочують – значить, це комусь треба. Це не добре й не погано. Це краш (я так і не вивчив, що це таке і чим краще за кринж, але вдаю, що розумію). Для цього я обрав книжку минулого року, яку я для себе назвав гіпстерським бінго.

 

Посудіть самі. Книжку видав модний гіпстерський ютуб-канал "Твоя підпільна гуманітарка", 174 тисячі глядачів, насправді видавець Катерина Дудка. Написав модний ютуб-канал "Євгенія Кузнєцова", 28 тисяч глядачів. Ілюстрував модний художник Нікіта Тітов, 61 тисяча читачів. Книжка має наукового редактора й артдиректора. Це вже друге її видання накладом 6000 примірників. Це, безсумнівно, популярне видання, заперечити це не виходить навіть у такого критикана, як я.

Уже це натякає заздрісному автору-залишенцю на необхідність власного ютуб-каналу. Добре хоч твіттер Ілон Маск остаточно добиває, ним можна не заморочуватися. Як і Маріковим фейсбуком. Прикро це визнавати, але фейсбук на гіп­стерів не діє, це бульбашка для дорослих. Останнім часом у стрічці стільки російської реклами, а цензура стає такою тотальною, що й це під сумнівом. Телеграм мені не дозволяє рекламувати інформаційна гігієна. Отож – ютуб. Так, багато українських істориків вже зняло більше роликів для ютубу, ніж написало статей для галузевих журналів. Мабуть, помічне.

Ця книжка – теж історична. Мені важко сформулювати, з історії чого саме, нехай буде з історії російського мовознавства. Про власне мову в ній насправді майже нічого немає, хоча й заявлено в назві. Називають її "Мова – меч. Як говорила радянська імперія". Але про латинізаторів і кирилізаторів мов малих народів, з'їзди партії, спілку письменників Максима Горького й академію наук академіка Марра, газетні штампи партійних газет – майже все, що потрібно знати гіпстеру. Гіпстери люблять лекції й розумну мову на зразок "Ієрархія етнолінгвістичних привілеїв". Вони дарують одне одному курси на Прометеусі на день народження і повністю викуповують квитки на лекції Ярини Цимбал про наші 20-ті в "Клоузері". Якщо ви все життя скорочували лексикон своїх творів до 500 слів і воювали з редакторами, щоб не переправляли "фото" на "світлини", вам буде важко зацікавити гіпстера. Вміло ж ускладнена авторкою розумна розповідь про академіка Ніколая Марра зайде гіпстерам на два видання по 6 тисяч примірників. Хоча це й не мовознавча праця.

Як для лінгвістичної праці бракує прикладів. Ну, щоб, як у пріснопам'ятного професора Потебні у праці "Мисль і язик", вразити слухача прикладами з кільканадцяти мов, які ілюструють наскрізну думку автора. Більшість тверджень Євгенії Кузнєцової, на жаль, голослівні або з поодинокими російськими прикладами. Вона перекладає російською навіть латвійський віршик, який мусів щось проілюструвати, і вже зовсім дивують російські приклади епітетів до бандерівців із журналу "Перець": желтоблакитники, сборище, петлюровские задрипанки, националистические выродки, племя, Иуда, охвостье (ст. 303). Можливо, журнал "Перець" – запроданці, які вигадали жидобандерівців ще у 1970-х, однак гарантую, що робили вони це українською мовою.

Авторка розглядає феномен хуторянства, тобто те, що отримувало такий ярлик у російських мовознавців. Однак сама залишається в московській "столичній" колії. Власне українські реалії мовознавства в Радянському Союзі згадуються двічі чи тричі, переважно із сумних приводів, як-от розстріл всіх 25 членів правописної комісії 1928 року. Немає жодного прикладу опору українських мовознавців зросійщенню, які пояснювали б, чому тут не вдалася Білорусь. А такі приклади знаю навіть я, випадковий слухач розмов університетських філологів. Водночас авторка намагається збагатити нас знаннями про розстріли не тільки наших, але й російських мовознавців, вчення академіка Марра про яфетичні мови та зміст мовознавчої статті Сталіна, яка марристів розвінчувала. Там нема згадки про те, чи вважав академік Марр українську яфетичною мовою. Зате є про те, що сказав Янукідзе 1927 року. Ну, таке. Це теж може бути цікавим якомусь грузину. А мені це розповідають для боротьби якраз із моїм хуторянством. Тільки ось приклад із нерадянських мов лише один – згадка про мову ВВС у Британії, яку можна вважати аналогом мови центрального телебачення в СРСР. Ми вже давно хутір іншого села – глобального. Сама авторка живе, як не в Німеччині, так в Іспанії, втім, її компас досі безпомилково вказує на Москву.

Корисними й цікавими для мене були зауваження авторки про російський переклад, відчувається, що Євгенія – плідний перекладач, знає, на що звернути увагу. Виявляється, в радянському (і як наслідок у російському) перекладі близькість до оригіналу взагалі не була вимогою до тексту – й редактори нещадно переклади правили з міркувань політичної доцільності. Наприклад, (навіть!) викреслювали з текстів заморські страви, щоб не дражнити кокосами й авокадо зголоднілих соціалістичних пролетарів.

Втім, деякі відомості з книжки мають риси якихось редакторських чи учительських анекдотів, Євгенія не завжди це відфільтровує. Так, скажімо, в розділі про образ українця в радянському державному гуморі вона називає російськомовного Штепселя "високим та інтелігентного вигляду чоловіком, правильних поглядів інтелектуалом". Його ж український колега Тарапунька – "хитруватий і недалекий" (ст. 300). І посилання на якусь працю Лариси Масенко. Втім, пані Масенко не могла таке написати, бо будь-хто, хто бачив дует Юрія Тимошенка та Юхима Березіна (до речі, не росіянина), пам'ятає, що Штепсель Тарапуньці в пупа дихав. І весь гумор та вдалі репліки належали саме Тарапуньці. Після таких ляпів починаєш обережно ставитись і до решти колекції шановної авторки, думати, чи не занадто вона категорична, бо вона справді замолода дослідниця, щоб мати власний досвід комунікації в нетрях радянського суспільства, тож вивчає предмет за чиїмись мемуарами, іноді суб'єктивними.

Втім, навіть у такому режимі деякі спостереження авторки напрочуд влучні, хоча й геть неправильні. Це не з книжки, а з ютуб-каналу Євгенії, але вона колись у коментарі пояснила радянську манеру жартувати мемами з фільмів Гайдая та Рязанова (імена режисерів додав я, Євгенія, як завжди, не конкретизувала) тим, що ці жарти вже пройшли цензуру й безпечні. Це по-робінгудівському влучно, але постріл геть не в той бік. Як на мене, ці жарти – просто приклад мемів, гарантовано відомих всім (чи не підцензурний жарт "какая гадость ваша залівная риба" кожного Нового року крутили по всіх каналах ТБ). До появи інтернету такі меми міг постачати лише кінематограф, в жодному разі не книжки. У цьому можна переконатися з того, що поручик Ржевський, із фільму ставши героєм анекдотів разом із Наташею Ростовою, вже сприймається гомо совєтікусами як персонаж "Війни і миру". Отож добра порада підстаркуватому письменнику, про якого я трохи забув: гіпстери не знають жартів про Ржевського і Штірліца. Апелюй до чогось сучасного. До "мопед не мій, я тільки розмістив об'яву".

Я недарма знову згадав ютуб-канал Євгенії. Ця книжка – якравий приклад кліпового мислення. В ній 101 розділ, і жоден із них не більш як дві сторінки (ну, може, якийсь на кілька рядків довший). Не встигаєш зорієнтуватися, куди хилить авторка, а він уже закінчився. Наступний думки ніяк не продовжує, зазвичай перескакує на щось інше. На жаль, я спочатку прочитав книжку і лише потім зайшов на ютуб-канал Євгенії, де всі ці розділи вже озвучені на камеру. Так, це кліпи не фігурально, а бук­вально. Але не беруся стверджувати, що знайдеться Геракл, який передивиться 101 кліп у правильному порядку. Наче на підтвердження цього прямо в анотації книжки пишуть, що її "можна читати з будь-якого місця".

Вона так само, наче для незручності читання лінійно, від початку до кінця й оформлена. З ядучими кривавими сторінками, з якимось колючим дротом та ланцюгами й епіграфами зі Сталіна замість шмуцтитулів. Тобто насправді за змістовною частиною книжка десь на третину тонша (одна сторінка – шмуц + дві сторінки – розділ х 101). Більше ніякої композиції з цих розділів не простежується (це пасивна форма, характерна для радянців). Ніякого формулювання думки, доказів, розвитку ідеї й закріплення матеріалу (хоча і є кілька посилань на попередні розділи, так). До того ж закінчується книжка теж несподівано. Щойно гортав розділи, дочитав до слів "Як вона помилялась, – зітхав прадід" наприкінці сторінки, гортаєш, а далі вже посилання на джерела.

Тільки після цієї відсутності коди я допетрав, що книжка просто закріплює на папері випуски ютуб-каналу і про жодну композицію не йдеться. Ну правильно, книжки не забанять. Треба такий матеріал зберігати. Мабуть, це вже ознака нового часу. Книжки-книжки кліповій аудиторії геть нецікаві. Тільки резервні копії ютуб-каналів. Писав недавно про ще одну "книжку з інтернету", та й сам маю таких дві з подібними проблемами композиції. Усе ж хотілось би більшої винахідливості редакторів, артдиректорів і наукових редакторів, не кажучи вже про Нікіту Тітова. Я розумію, що важко 10 років малювати плакати для фейсбуку "на злобу дня" (газетний штамп із Маяковського, так) і жодного разу не повторюватися, але простий пошук за зображеннями в гуглі на перший же запит дав іще принаймні п'ять плакатів Тітова із зубцями кремлівської стіни. А щодо того, що вона в гіперметафоричного митця зображає – капкан чи зіпер – ми так і не дійшли згоди.

×