Усі урочистості біля хати-музею В'ячеслава Чорновола у Вільхівці Звенигородського району зазвичай відбуваються у грудні, в день його іменин. Для мене ж Чорноволи асоціюються з березнем.
У березні загинув В'ячеслав. Кілька днів тому в березні поховали його дружину Атену. 23 березня народилася моя вчителька української мови Валентина Максимівна Чорновіл.
Мій дід познайомився з Чорноволами десь на початку 1930-х, коли разом із бабою повернулися на Черкащину із Донбасу. Там він учителював у Дружківці. Діда призначили викладати хімію й біологію у Вільхівці. Моя баба читала російську мову, а батько В'ячеслава — Максим Чорновіл — українську.
У розпал андроповщини 1983 року, коли до нас у 10 клас зайшла Валентина Максимівна, я, грішним ділом, подумав, що тепер п'ятірка мені забезпечена. Про що згодом гірко пожалкував. Валентина Чорновіл дерла з нас три шкури, а з мене — чотири.
— Юрко, ну як ти міг виштудіювати того неоковирного Галана й водночас не прочитати "Зачаровану Десну"? — дорікала.
Признатися, тоді мені було соромно. І навіть зараз, коли бачу своїх уже стареньких учителів, підступає якесь давно забуте почуття вини. Підсвідомо згадую, який же це урок я на сьогодні не вивчив.
Натомість ніякого почуття провини перед учителями не має губернатор Тулуб. Він запросто наказав управлінню освіти виселитися геть. Кажуть, кабінет керівника освітян уподобав собі друг Тулуба — черговий заїжджий багатій із Донецька. Я не знаю, які вчителі навчали Сергія Борисовича, але радію, що мої дід із бабою вчасно виїхали з Донбасу.
2 
1
Коментарі