– Тобі просто говорити – наші й не наші. Думаєш, йому в тому Києві легко? Спочатку важко було у "Беркут" пробратися, ходили домовлялися. Тепер – три місяці пекла. У памперсах стоять, на обід – зимна гречка з холодними сосисками. Щодня, як на війні, – останніх три місяці кожна наша зустріч із другом Остапом переходить у суперечку. Він каже, що в майданівських справах участі не бере. Та його молодший брат Мирон – київський "беркутівець".
Ще у школі активно займався спортом – мріяв про роботу у спецслужбах. Коли прийшов з армії, попросився у "Беркут". Не витримав конкурсу. Батьки всі заощадження на синову мрію дали. У столиці одружився з дівчиною з Рівного, народили дитину. Квартиру винаймають.
– Зараз їм добре платять. Декому житло пообіцяли. Не може він узяти й піти. Не хоче, аби дружина та донька все життя у такій ніщєті провели, – аргументує Остап.
– Гроші на крові добра не принесуть, – цитую Наталю, колишню материну колегу.
Її дід – вихідець із села, свого часу став кагебістом. За вірну службу заробив 4-кімнатну квартиру в центрі Львова. Їздив "Волгою". Помешкання залишив доньці – Наталиній матері. Для сина придбав ще одне. На початку 1990-х Наталиного дядька збила машина. Його квартиру продали – гроші пішли на лікування. Став інвалідом. Батько розпорядився розміняти 4-кімнатку – розділити між дітьми.
– Папери підписали, гроші поклали в чемодан. Щойно вийшли з кабінету нотаріуса, на нас напали рекетири. Чемодан відібрали, – розповідала колега.
Усі перебралися у стару хату в селі, в якій виріс дід-кагебіст. А його здали в будинок престарілих. Для тих, які мають психічні розлади.
1 
1
Комментарии