– Нащо тобі товстий Брюс Віл­ліс? – мама до моєї затії подивитися п'яту частину "Міцного горішка" поставилася скептично.

– Ну як, це ж Джон Макклейн, герой дитинства, перше кохання. Що б ми взагалі робили, якби він періодично не рятував світ? – кажу і таки купую квиток.

"Не їдь туди. Це ж Росія, у них усе не по-людськи", – попереджає Макклейна колега. Але герой вирушає до Москви. "Чого не зробиш заради дитини", – каже. Його вже дорослого сина звинувачують у вбивстві.

Це ж Росія, у них усе не по-людськи

Макклейн-молодший – весь у тата. Як агент ЦРУ виконує супер-секретне завдання. За ними москвичі гасають на крадених авто, розстрілюють готель із гелікоптера. І тут  з'ясовується, що сейф із компроматом на російського чиновника-мафіозі захований у Прип'яті. Макклейни мчать туди. Через кордон, без паспортів і грошей, краденою тачкою з багажником, ущерть забитим зброєю. Куди дивиться наша митниця – не зрозуміло.

Під кінець "передсмертної" промови Макклейна у мене набігала сльоза – не так від того, що головний герой загине, як із гордості, що станеться це в Україні. І наша країна ввійде в історію кінематографа як місце смерті непереможного Макклейна.

Навіть засмутилася, коли вони із сином уцілілі поверталися додому приватним літаком. Але голов­не – нарешті нам пояснили, чому рвонула Чорнобильська АЕС. Виявляється, двоє москвичів видобували там уже збагачений уран. Загралися, щось пішло не так.

Україна раптом стала популярною у світовому кіно. А чиновників – не тільки колишніх, а й теперішніх мафіозі – у нас хоч позичай. Рятувати є від кого. Можливо, у шостій частині Макклейн візьметься за них.

×