Вірш Жадана

– Скоро уже Киев, Мария? – питає супутницю хлопець років шести.

Жінка в темно-синьому пуловері – ймовірно, няня. На вигляд їй трохи за 30. Сидять навпроти мене у приміському поїзді.

Хлопець крутиться на дерматиновому сидінні.

– Потерпи, скоро "Караваевы Дачи", – відповідає Марія.

– А почему они кровавые, эти дачи? Там поганцы наших в подвалах держали? Зубочистки под ногти загоняли или что?

Марія зітхає, озираючись на пасажирів, повторює, що "Караваєві".

– Не знаешь? А я кровавое кино люблю, – усміхається малий.

Спостерігає за реакцією жінки. Дістає з рюкзака пакунок чипсів. Покрутивши, кладе назад. Присувається ближче до Марії.

– "Закрой глаза, все постепенно, и тебя тут никто не заменит", – заспівує хіт реп-гурту "Гриби".

Марія робить зауваження, бо в їхній бік повертаються люди. Хлопець тихенько доказує приспів: "Между нами тает лёд". Продовжує відбивати такт ногою.

– Золотые купола! – раптом вигукує слова російського шансону. Додає примружившись: – В подворотнях пьяные вопят.

Після недовгої паузи:

– Белые розы, белые розы. Это старички у меня под окнами орут. А мне современную попсу попеть захотелось.

– Ты на шестом этаже живешь, – дивується Марія.

– Колонки у них мощные.

Я беру рюкзак і збираюся виходити. Відколи почула ім'я попутниці, в голові крутиться вірш Сергія Жадана: "Наші діти, Маріє, ростуть, ніби трава". Чоловік років 25, який сидить з іншого боку від проходу, награє на гітарі мелодію.

– "Битлов" любишь, – каже до нього хлопець. – "Между нами тает лед" – не понравился? И мне не нравится, – морщиться. – Вспомнил, потому что жарко в электричке

×