"У Чорнобиль вбухали стільки грошей, що впіймати за хвіст істину стало дуже важко"

На початку вересня апеляційний суд Парижа закрив справу про можливу шкоду від радіоактивної хмари, що осіла на території Франції після аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Позивачі стверджували, що радіоактивний пил призвів до збільшення кількості захворювань щитовидної залози. Утім, прямих доказів залежності почастішання випадків цих недуг від радіації не виявили. Як і взагалі негативних наслідків аварії на ЧАЕС на території цієї країни.

Український науковець Олександр ВАЙСЕРМАН стверджує, що радіація в малих дозах може впливати позитивно. І що здоров'ю близько 95 відсотків людей, яких вважають постраждалими від аварії на ЧАЕС, насправді шкоди не завдали

– Я почав наукову діяльність 1980 року. ­Вивчаючи процеси старіння, ми досліджували дрозофіл. Ці мушки живуть загалом 70 днів, тоді як людина – 70 років. Це зручне співвідношення. Крім того, глобальні процеси старіння в дрозофіл – ­такі ж, як у людини. Тому речі, пов'язані зі старінням, ми вивчали на комахах.

На дрозофіл намагалися вплинути насамперед опроміненням. Вони отримували різні дози радіації, й ми дивились, як це проявиться. Ще тоді, до подій у ­Чорнобилі, я стикнувся з парадоксом, доти мені не відомим. У експериментах ми ­використовували дози до 100 грей (одиниця вимірювання поглинутої дози ­іонізуючого випромінювання. – "Країна"). За великих доз, як і очікували, усе було ­погано. А за малих, навпаки, комахи почувалися навіть краще, ніж у контроль­ній групі. ­Почитавши тематичну літературу, дізнався, що це явище називається ­гормезис.

Люди давно знали, що шкідливі впливи в малих дозах можуть привести до так званої парадоксальної стимуляції. Ще Парацельс казав, що отрута й ліки – одне й те саме, відрізняються лише кількістю. Є й закон німецьких психіатрів ­Арндта та Шульца, які стверджували 1883 року: будь­який вплив в 1 відсоток летальної дози – стимулює. Вони експериментували з дустом, яким труять комах. У невеликій кількості він сприяв подовженню життя піддослідних.

У Чорнобиль вбухали стільки грошей, і вони пішли ­такою величезною кількістю потоків, що впіймати за хвіст істину стало дуже важко

Тоді в Радянському Союзі існувала школа з вивчення гормезису, одна з найпотужніших у світі. Очолював її Олександр ­Кузін, директор Московського інституту ­біо­фізики. Розглядали й явище радіаційного гормезису. Висновків ­дійшли таких: у разі підвищення дози опромінення приблизно в 10 разів більше за фонову? спостерігаємо стимуляцію ­організму. Є межа у 100 мілігрей, за багатьма дослідженнями. Усе, що менше за цю дозу, впливає на людину добре або нейтрально. ­Більше – негативно.

В основі цього явища – так звана порогова концепція, за якою наслідки опромінення залежать від дози. Вона домінувала до вибухів у Хіросімі й Нагасакі, після них будь­яку кількість радіації почали сприймати як лихо. У людства була паніка, і головною стала безпорогова концепція, за якою навіть найменше опромінення має погані наслідки – просто наявні прилади не можуть їх зафіксувати. Ця концепція панує й зараз. Відповідно до неї формулюють правила безпеки.

Потім сталася аварія на ЧАЕС. І, природно, науковці на пов'язані з нею дослідження почали отримувати гранти. У нас держава фінансувала відповідні наукові тематики, які, зазвичай, розробляли по три роки. Кожен учений, якого подавали на грант, загалом знав, чого від нього очікують. А саме – підтвердження безпорогової концепції. Треба було казати одне: Чорнобиль – це погано.

Звісно, із цим ніхто не сперечається. У сфері великих доз – так, погано. Їх дістали всі, кого ми називаємо ліквідаторами. Але понад 100 мілігрей, за загальними оцінками, набрали 5 відсотків тих, хто були відселений і кого вважають постраждалими. Тобто насправді високу дозу в 300 тисяч ­отримав кожен 20­й. А решта потрапили в безпечну зону гормезису. Це не дуже чіткі дані, оскільки ­подібні речі треба досліджувати десятиліттями, обстежувати багатьох ­людей. ­Цього ніхто не робив.

Ми маємо справу з комплексом проблем, пов'язаних із Чорнобилем. Там було як ­зовнішнє гамма­випромінення, так і внутрішнє, інкорпороване – коли ковтали ­радіонукліди та гарячі частинки. Хтось упіймав їх більше, хтось менше – як кому ­пощастило. А далі почалися дуже складні процеси. Має значення: чи велика була радіоактивна частинка, куди вона потрапила – у кістку, кров, чи вийшла з організму. Це зовсім різні ефекти та вплив. ­Також важливо, чи добре працює імунна ­система, вивела вона постраждалу клітину чи ні. Точно прорахувати такі речі немає змоги. Одне можемо сказати досить чітко: ­реально постраждалих у десятки разів менше, ніж було відселено. Не кажучи вже про три мільйони тих, хто мали й досі ­мають "чорнобильські" пільги. У Чорнобиль вбухали стільки грошей, і вони пішли ­такою величезною кількістю потоків, що впіймати за хвіст істину стало дуже важко.

Наведу приклад, як підтасовують факти в науковому середовищі. Я отримав на рецензування кілька великих робіт, що шокували мене. У них – кричущі методологічні помилки.

Приміром, за основу дослідження науко­вець узяв певну форму раку. ­Порівняв дані з 1970­го до 2000 року. Зрозуміло, усіх ­найбільше цікавить 1986-­й і наступні роки. 1988­-го стовпчик, що позначає кількість випадків захворювання, більший, ніж 1986­-го. Один із висновків моно­графії – за два роки після аварії на ЧАЕС захворюваність на цей вид раку збільшилася вдвічі. За графіком, так і є. Але, якщо подивитися до 1986 року – побачимо: 1984-­го цей стовпчик був утричі вищий, ніж 1986­-го. Як це пояснити? Тож висновок монографії не витримує критики. Люди ­нібито й не брехали, та показали не всю ­правду.

Єдина форма патології, щодо якої спостерігається радикальне збільшення, – це рак щитовидної залози, особливо в дітей. Я спеціально займався цією темою. Із 1986­-го йде збільшення в сотню разів. На перший погляд, це жахливо. Адже до цього року все було більш-­менш рівно.

Утім, коли занурився в це глибше – знайшов інформацію, що суперечить робочій гіпотезі. Таке ж збільшення в той час було в Криму. На півночі Росії – така сама картина, як і в Канаді. Потім я дізнався, що цей вид раку має особливість: він дуже швидко проявляється. Від моменту першої мутації клітини до клінічної форми минають чотири­п'ять років. ­Тобто спричинений Чорнобилем сплеск мав би відбутися в 1990–1992 роках, а потім зійти нанівець. Та динаміка зовсім інша. Це лише моє припущення. Але, здається, в цьому випадку ми маємо справу не тільки з Чорнобилем, а й з іншими факторами, що вплинули набагато сильніше.

Зустрічав і випадки відвертого підтасовування фактів. У Росії є академік Вік­тор Іванов, який аналізує реєстри всіх людей, які постраждали від Чорнобиля. Має пуб­лікації з цієї теми. Я побачив висновок однієї з них: захворюваність на певні види раку серед людей, які отримали малі дози опромінення, зросла. А в мене ж інші припущення. Тому знайшов повний текст цієї статті. І виявив там табличку, в якій вказані дози та ризик. У контрольній групі він дорівнює одиниці. А в тій, що отримала опромінення до 100 мілігрей – 0,75. Тобто, маємо зменшення ризику розвитку раку на чверть. Але Іванов за малі дози бере опромінення до 250 мілігрей, що суттєво міняє картину.

Рак – горе, і не лише особисте, а й для всієї родини. Та якщо людина прожила не 70 років, а 90, і померла від раку – це вже відносна річ

Ліків із вмістом радіоактивних елементів я не знаю. Але є так звані радонові джерела – там у воді дуже висока концентрація цього радіоактивного газу. Є й печери, де в гірських породах відсоток радону знач­но вищий за норму. Біля цих джерел та печер працюють цілі санаторії. У ­Японії в містечку Місаса люди паряться в озерцях чи лежать на тапчанах у печерах. ­Кажуть, допомагає від астми, псоріазу. Їздять туди десятиліттями, витрачають великі гроші – і це японці, в яких радіофобія мала би бути підвищеною.

1947­го в Японії почали вивчати вплив радіації на живі організми – це була їхня альтернатива американському Мангеттенському проекту. Досліди робили переважно на пацюках, а використовували для цього радіоактивний пил. Додавали його в різній концентрації до корму, а потім вивчали стан здоров'я тварин.

Унаслідок одного з таких експериментів у мишей виявили на 20 відсотків більшу онкозахворюваність як причину смерті. ­Відповідно, у ЗМІ поширився висновок: споживання радіоактивного пилу з продуктами харчування призвело до 20­відсоткового збільшення появи раку. А потім я отримав повний текст статті. І там виявилася така деталь: тривалість життя цих тварин збільшилася на 20 відсотків. ­Тобто – так, вони померли від раку. Але в нормі вони помирають або від глистів, або від запалення легень. Під час експерименту ж вони на ці недуги страждали менше. І, зрештою, дожили до "свого" старечого раку.

Так само і з людьми відбувається. Коли говорять про різке збільшення кількості онкозахворювань, завжди варто уточнювати середню тривалість життя. Безсумнівно, рак – горе, і не лише особисте, а й для всієї родини. Та якщо людина прожила не 70 років, а 90, і померла від раку – це вже відносна річ.

×