2011 року білоруська опозиція могла перехопити політичну ініціативу в президента Олександра Лукашенка, вважає філософ із мінська Володимир Мацкевич. І прогнозує, що той чіплятиметься за владу до останнього – як Муаммар Каддафі у Лівії чи Башар Асад у Сирії
Дії сьогоднішньої влади в Україні порівнюють із білоруськими реаліями. Наскільки це коректно?
– Коли розпався Радянський Союз, усі нові незалежні країни були по-різному підготовлені до демократії й ринку. Білорусь у соціальному й політичному сенсах була відкрита до демократичних змін, а щодо ринкових реформ просунутішою була Україна. Індустріалізація й тотальна урбанізація у нас відбулися пізніше. Країні бракувало внутрішніх ресурсів, через що підгальмовували з розгортанням приватизації. Молодий російський та український капітали довго не цікавилися приватизацією тут через внутрішні розборки. Захід не міг працювати в Білорусі без політичних та законодавчих змін, які наблизили б правила ведення бізнесу до їхніх аналогів. У нас збереглася державна власність, заморозилися ринкові реформи. Це вплинуло на соціальну структуру – не виник клас власників, який би стабілізував політичне життя. Лукашенко, коли прийшов до влади, запропонував політичну модель, яка задовольняла керівництво держпідприємств. І "червоні директори" стали головною опорою його режиму.
В Україні реформи теж були дуже поверхові, проте виник олігархічний шар, який зім'яв "червоних директорів" і забезпечив плюралізм у політиці. Тому доволі швидко Україна й Білорусь, відносно близькі країни з подібною ментальністю, перетворилися на різні політико-економічні системи.
У нас Янукович починає поводитися подібно до вашого Лукашенка.
– Так. Прихід Януковича свідчить про встановлення авторитаризму, але з опорою на ряд олігархічних кланів. Тому не просто йому буде утриматися й встановити таку жорстку вертикаль, як це вдалося Лукашенкові. Янукович трохи запізнився з авторитаризмом.
Це значить, що й Білорусь із чимось запізнилася?
– Кольорова революція в Білорусі мала відбутися 1996 року. Готовність суспільства до демократії була на тому рівні, що президенту міг бути оголошений імпічмент. Завадили дуже несприятливі міжнародні умови. В середовищі європейських бюрократів доживала віку доктрина, що демократизація в Україні й Білорусі має відбуватися через Москву. Там сподівалися на демократичну Росію під керівництвом Єльцина. Але з Мінська й Києва було видно, що Москві плювати на демократію. В кризовий момент помаранчевої революції на допомогу Україні прилетіли Адамкус, Кваснєвський, Солана. А в подібній ситуації в Мінську 1996-го висадився московсько-кремлівський десант у складі Черномирдіна, Строєва, Селезньова. За такої підтримки "бацьке" вдалося ухилитися від імпічменту й розігнати парламент.
Після цього все пішло не туди?
– Відбувся державний переворот. Лукашенко підпорядкував собі всю владу, силові структури. Опирався на державну власність. З підприємств витягали кошти на підтримку соціальних програм, бо Лукашенку треба було годувати виборця. Самостійно заробити на життя не дозволяв, бо це призвело б до утворення прошарку людей, які б не дали централізувати владу. Почалися наїзди держави на малий бізнес і на всіх, хто в доходах, у побуті не залежить від неї.
Люди посаджені на кредитну голку, а тому вимушені триматися за працю на держпідприємствах. Звільнитися – це не просто заробіток втратити на якийсь час, а позбутися можливості виплачувати позики за пільговими відсотками. Скільки таких, важко сказати, бо всі статистичні дані, як і в СРСР, не видають у початковому вигляді, друкують лише оброблені висновки. За моїми підрахунками, від кредитів залежать 40 відсотків працюючого населення. Це робить дуже малою соціальну базу опозиції.
У нас не постало місцеве самоврядування. Ради обирають під тиском держави. Мерів призначають. Лукашенко перетасовує чиновників із Вітебщини на Полісся, з Гродненської області – в Могилівську, і навпаки, щоб керівництво не мало зв'язків серед місцевого населення й бізнесу. Щоб не створювались регіональні клани.
Такі прості, але дієві маніпуляції роблять білоруську владу досить стабільною. Хоча зо 25 відсотків людей дотримуються інших поглядів. Вони є основою спротиву Лукашенку.
В Україні дехто заздрить такій стабільності. Наприклад, автобуси ходять точно за розкладом.
– Централізація влади забезпечує більший порядок, стандартизований, загальний. Коли є самоврядування, в кожній місцевості прагнуть знайти свої підходи, встановити свій лад, і це веде не тільки до позитивних знахідок, але й помилок.
Це – зворотний бік несвободи. У будь-якій місцевості Білорусі побачите однакові паркани довкола хат, особливо вздовж трас. Утримання доріг підпорядковано центральній владі, а не перебуває у відомстві місцевих. Траси, через нестачу грошей, можуть будувати довгі роки, але їх стан буде однаковий по всій довжині.
Однакова газифікація, однаковий розклад автобусів. Однаковий наступ на маршрутки, якими користується весь пострадянський простір. У Білорусі вони майже згорнуті.
Як державі вдається контролювати бізнес?
– У нас важкі умови реєстрації бізнесу, все дуже забюрократизовано. В Мінську, не кажучи вже про інші міста, нема мереж кав'ярень, закладів харчування, кіосків, дрібних крамничок. Вони всі загнані в торговельні центри. Щось на зразок київського "Метрограду". По-перше, так їх легше контролювати. По-друге, багато торговельних центрів належать людям із адміністрації президента.
Винищується все, що може існувати автономно від режиму. Цілком знищити бізнес не дозволяє владі лише розуміння переваг ринкової економіки. Дехто з підприємців не витримують, кидають все та їдуть гастарбайтерами в Росію чи Європу. Але у нас величезні податки на перекази грошей з-за кордону. Легально виїхавши, не можеш утримувати свою родину в Білорусі – половину коштів забирає держава. Доводиться ввозити незадекларовані гроші в трусах, а це вже кримінальна відповідальність.
Кажуть, білоруси невибагливі та їх задовольняє такий стан справ.
– Ми дійсно терплячі. Інакше кажуть, що "сябри" – боягузи, забиті люди. Але шукати коріння авторитаризму в генетиці не варто. В приватному житті люди майже однакові – що в Білорусі, що в Україні, Литві. Коли бачите, що через хабар домогтися потрібного рішення простіше, ви так і вчините. У нас створені умови, коли людям приватні справи легше вирішувати, звертаючись до влади. Так само в Росії, але в брудніших, кримінальніших формах. Туди ж прийде і Україна, якщо режим зміцниться й не бачитиме для себе політичної безпеки.
Лукашенко тримається уже 19-й рік. У такого досвідченого політика є слабкі сторони?
– Негнучкість. Його модель державного ладу може існувати тільки в стабільних умовах. Як тільки постає небезпека економічної чи політичної кризи, якихось змін, влада не може швидко реагувати й адаптуватися до нових умов. Режим був би давно знищений, якби Кремль не підтримував Лукашенка.
Нащо "бацька" Москві?
– Росія – складна країна, в ній конкурують між собою різні групи, які пилять прибутки від вуглеводнів. Кремль дозволяє їм красти гроші, шукати й використовувати схеми, які дають можливість поза державним контролем торгувати нафтою і газом. Певні угруповання використовують Білорусь, як частину схеми обходу законодавства. І коли Москва скаржиться, що Білорусь краде, торгуючи її нафтою під виглядом розчинників, то забуває додати: це робиться з вигодою для російських олігархічних груп. Це, по суті, їхні схеми. Більшість краденого йде до Москви. А скарги на Білорусь виникають тоді, коли росіяни не можуть між собою поділити ці гроші.
Путін добре знає, що в Білорусі, крім "бацькі", нема проросійських політиків. Як тільки Лукашенко зникне, Білорусь одразу нахилиться до Європи. Тому Кремль вимушений підтримувати його. З іншого боку, всі ці схеми зав'язані на Лукашенка, бо він – єдиний, хто тут може провертати такі справи.
Як часто трапляються кризи в Білорусі?
– Після 1996-го почалася довга стабілізація. Це привело до певного затишшя в політичному житті. Воно тривало до 2008 року. Початок економічної кризи Білорусь, яка не включена у світові відносини, не зачепив. Від її першої хвилі країна навіть трохи виграла. Далі режим упрогнозував складнощі, тому так жорстоко розігнали демонстрацію 19 грудня 2010 року, – щоб паралізувати спротив ще на початку 2011-го режим можна було похилити, якщо була б об'єднана опозиція. на жаль, не було більш-менш міцної сили, за якою могли б піти незадоволені.
У Білорусі зростає економіка. Досить умовно, бо це не модернізоване виробництво, як у Південно-Східній Азії, а збільшення попиту на дешеві товари застарілого виробництва. Наприклад, білоруські трактори. Колись їх купували Європа, Канада, Аргентина. Зараз там вимагають комп'ютеризації, вищих технологій. А "Беларус" залишається простим. Тепер він затребуваний у Росії, Китаї, країнах Африки. Де не можуть купляти якісні товари, туди лізе Білорусь. Тому Лукашенко й дружить із третім світом.
Позаторік як можна було посунути "бацьку"?
– Під час кризи 2011-го могла постати коаліція політичних опонентів президента, яка мала б величезні шанси на парламентських виборах. Треба було вимагати змін виборчого законодавства, відхилення керівництва й усього складу ЦВК. Страйками, громадським спротивом, за допомогою міжнародних санкцій можна було домогтися певних дрібних реформ і підготувати ґрунт до виборів 2012 року. На них – отримати нормальний парламент, через тиск і переговори з режимом намагатися крок за кроком демократизувати його. Готуватися до президентських виборів. Лукашенко боротиметься до останнього патрона, використовуватиме силові структури, як Башар Асад чи Каддафі.
Європа може чимось допомогти опозиції?
– Європа – не СРСР, у неї нема єдиної політики. Це – ринковий регіон, де завжди знайдуться структури, які захочуть мати гешефт від торгівлі з Лукашенком. Голландія, наприклад, дуже радикально виступає проти порушень прав людини в Білорусі. А з іншого боку, порт Роттердама зацікавлений у транзиті через нього крадених білоруських нафтопродуктів.
Звісно, треба використовувати можливості й досвід країн ЄС, але відповіді на всі питання – в самій Білорусі.
Чому нема сильної єдиної опозиції?
– Бо нема олігархів. які б вони погані не були – це фактор стабільності демократії. Вони підтримують різні політичні рухи. У нас же нема навіть середнього міцного підприємництва. Усе залежить від зовнішнього фінансування, я це називаю "арафатизацією" опозиції. Ясір Арафат існував за рахунок західних грантів, які він крав, а палестинці як були жебраками, так і залишилися. У нас те саме, хоча не в такому дикому вигляді. Сорос почав, і за ним утворилися дрібні фонди, а в них завжди є дрібні ідеологи, які вважають себе великими політтехнологами. Вони диктують, які стратегії підтримувати, а які – ні. Але хіба здатні зробити революцію люди, які мають хобі – робити революції? Це ж смішно. Я не проти іноземних грантів. Дають гроші – треба брати. Але самим вирішувати, що з ними робити.
7 
1
Комментарии
2