Як росіяни бачать себе у світі за 10 років?
– Вони над цим не замислюються. Відсоток людей, які планують своє життя на 5–10 років, низький – причому впродовж останнього десятиріччя він зменшувався. Основні плани росіян – на рікдва. Тому говорити про інтеграцію країни у світ можливо лише серед експертів. Вони усвідомлюють, що від традиційного суспільства Росія відходить 300 років. А до модерного ще не дійшла.
Такі розмови, безперечно, є. Хоча поглядом нації їх не назвеш. Нація в Росії ще не визріла, на відміну від України, де цей процес зайшов, як на мене, набагато далі. Ознака цього дуже проста: якщо ви можете назвати тричотири цінності, що поділяють багато людей, – вважайте, ви наблизилися до формування нації. Для Росії це поки що неможливо.
У нас це загалом економічні цінності. На словах усі проти корупції.
– Це вже добре.
Які варіанти, на думку експертів, існують у Росії?
– Її не влаштовує статус постачальника сировини. Однак поки що ця тенденція лише посилюється: із кожної кризи Росія виходить дедалі більш сировинною країною. Але спроби переконати себе, що це добре й що ми – велика енергетична держава, вважаю, були марні. Бо якщо серйозно думати про розвиток у цьому напрямку, вимальовується анекдотична картина. Росія майбутнього – за теперішніх технологій – мусить мати приблизно такий вигляд: усе затоплене водою, стоять гідростанції. А на пагорбах – атомні станції, енергія яких іде на те, щоб відкачувати воду. Це була б економічно ефективна енергетична наддержава – але сумніваюся, що росіяни хотіли б у такій жити.
Ми вивчаємо, що може вийти й чого не може вийти за нинішнього рівня розвитку суспільства. Останній аспект особливо важливий. Бо, зверніть увагу, за останні 100 років підняти автомобільну промисловість Росії так і не вдалося. Але за той же час ми змогли побудувати космічні кораблі, гідротурбіни, розвинути авіацію. А от автопром – ні, з холодильниками теж біда. З масовими продуктами в Росії не склалося.
Чому?
– Структура цінностей у країні впливає на те, що вдається, а що ні в економіці. Наприклад, у Росії – високий рівень креативності, цінують самореалізацію. Але при цьому – нульова повага до стандарту чи закону. Росіянин зазвичай думає: "Нащо мені дотримуватися стандартів? Вони ж дурні. Я зроблю набагато краще!" От і виходить, що масове виробництво неефективне.
Недотримання стандартів визначає певні умови економічної трансформації Росії. Наприклад, космічна промисловість за такого стану може працювати, і вона існуватиме. А в авіації, на мою думку, було б доцільніше орієнтуватися не на випуск тисяч стандартних пасажирських літаків, а на малосерійний випуск унікальних – наприклад, великих транспортних лайнерів. У найближчі 10 років я бачу саме такий варіант. Потім цей напрям можна буде змінити, бо це ж усе не генетичні властивості нації, а результат певної системи освіти та дії культурних інститутів. Тому якщо цілеспрямовано проводити політику, що має прищепити повагу до закону й стандарту, суспільних договорів та прагнення до довгострокового планування – за 10 років можна досягти зрушення в цьому напрямку. І тоді стане можливим конкурентоспроможне виробництво масових продуктів.
Є й другий аспект розвитку пострадянської економіки. Він пов'язаний із тим, що, приміром, у Росії ще з радянських часів існує розрив між інтелектуально продуктивними секторами й масовою економікою. Від військовопромислового комплексу та науковці було і є чимало ідей, розробок, винаходів, патентів та відкриттів. Які переважно в країні не застосовують. Вони або в голові винахідника залишають країну та осідають денебудь у Массачусетсі, в Каліфорнії, у Німеччині тощо. Або цю інтелектуальну сировину купують як первинні патенти, і вже на міжнародному рівні їх реєструє якась американська фірма й згодом отримує від цього непогану ренту.
Які є виходи з цієї ситуації?
– Їх два. Ми можемо побудувати свою економіку так, як це зробив Ізраїль. У нього теж багато креативних, освічених, орієнтованих на виробництво чогось нового людей у різних галузях. Але економіка не здатна прийняти ці ідеї, бо інноваційних секторів у ній небагато. Тому там працюють на міжнародну реєстрацію і захист патентів, і потім автори ідей та держава отримують добрі гроші за використання цих патентів десь у Бразилії або Китаї.
Можливий шлях для наших країн? Можливий. Та я не вважаю його раціональним, бо у цій сфері задіяні лише 2–3 відсотки населення. 15 років тому міністр економіки Індії на одному з міжнародних конгресів сказав: "2 відсотки населення нашої країни дають 50 відсотків її ВВП. І якщо ми втратимо 1 відсоток населення – у країні почнеться голод. Тому моє головне завдання – зберегти ці 2 відсотки, щоб вони нікуди не ділися". Фактично, ми потрапимо в таку ж ситуацію. Звісно, це не дуже добре.
Тому найкращий варіант – подолати розрив між рівнем ідей, нових розробок та розвитком масової промисловості. Це, скоріше, інституційна проблема. Адже для того, щоб запрацював великий бізнес, потрібні зрозумілі правила гри – яких, приміром, у Росії, нема. Чи можна організувати таке прозоре, чітке інституційне середовище? У принципі, можна. Але це не робиться за кілька років. Точніше, дієздатну судову систему можна створити за дватри роки. У 1990х деякі її ланки працювали непогано. Але в 2000х вони втратили ефективність.
Є також інституційні зміни, що потребуватимуть більше часу – це стосується ринків праці, соціального забезпечення. Не можна 50річним оголосити, що з 55 років пенсії будуть зовсім інші. Так можна сказати 25річним.
Чи не ризикує Росія за цей час повністю втратити конкурентоспроможність через успішніших сусідів? Ви казали, що за робочу силу в регіоні з Росією активно конкурує Іран. На півдні сусідом є Китай.
– Так, справді є проблема часу. Але вона не така критична, як спершу може видатися. Успіхи того ж Китаю, безперечно, вражають. Але чи може бути інакше, якщо ти найчисленніша країна світу? І коли ми поділимо ВВП Китаю на кількість його населення – бідна ж країна виходить. Сучасний Китай показує, як розвивався б Радянський Союз, якби у 1920х перемогли не, умовно, "ліві більшовики", а "праві більшовики". Стан економіки був би значно кращий. Але в особистих доходах, у свободах, у можливості планувати своє життя – істотно нічого б не змінилося.
Економіст Андрій Ілларіонов п'ять років тому довів таке. Річний валовий внутрішній продукт, вищий за 20 тисяч доларів на людину, буває лише в демократичних країнах. Тобто, до певного рівня можливе підвищення добробуту економічними методами. А далі необхідна наявність свободи. Для того щоб Китай розвивався й далі, йому необхідно змінювати суспільство – так само, як і Росії.
Ви сказали, що в росіян горизонт планування останні 10 років зменшувався. Чому?
– Є два інструменти, що впливають на довжину цього горизонту. Перша – цінності. А друга – інститути й правила, що справді працюють.
Є один випадок, коли в Росії починають планувати одразу на 18 років наперед. Це коли УЗД показує, що народиться хлопчик. Люди виходять із того, що такий інститут, як призовна армія з дідівщиною, незадовільними умовами для військовослужбовця – є поганий, але стійкий. І навіть коли найгірші інститути вважають стійкими, люди починають планувати. Як вони будуть "відмазувати" цього хлопця від армії, або вивозити з країни, чи давати вищу освіту. І тут 18річний горизонт з'являється досить швидко. Тобто, якби в Росії були ще якісь стійкі інститути – були б інші горизонти планування.
Якщо ж говорити про цінності загалом, ми досліджували це питання й виявили: у всіх модернізованих країн – як старих у Західній Європі та Північній Америці, так і нових у ПівденноСхідній Азії – є один істотний принцип. Це longterm orientation, тобто уявлення довгого горизонту. А також розуміння, що результат важливіший за процес.
Ідеться про еліти, чи й про звичайних людей також?
– Про звичайних людей. Проводили масштабні опитування, які показали, що більшість людей у тих суспільствах мислять саме так. Тому я сказав би: тут горизонт утворюється завдяки цінностям. А цінності прищеплюються школою, телебаченням, літературою – якщо читають, іграми – якщо грають, і свідомою культурною політикою. Якщо її впроваджують, виникає стійкіший горизонт.
Які зі сценаріїв розвитку економіки Росії можна застосувати до України?
– Я не досліджував це питання спеціально щодо України. Зрозуміло, що основа проблем у майже всіх пострадянських країнах подібна. Але, коли я на прохання урядів Казахстану й Азербайджану вивчав їхню ситуацію, зрозумів: ми набагато більше відрізняємося, ніж вважають. Маленький приклад: те, що я говорив про неуспішність великих виробництв у Росії, які не можуть бути масові, не дуже стосується Східної України. Тут значно вища за російську повага до стандартів – до того, що треба зробити щось саме так. Іще тут, мабуть, нижчий рівень індивідуалізму – бо Росія просто на піку індивідуалістичних настроїв. Українці більш сумісні одне з одним. Тому перспективи для великих промислових комплексів у вас значно кращі, ніж у Росії.
Комментарии
16