– Квитків на Львів нема і не буде, – каже стомлена касирка на Київському залізничному ­вокзалі. ­Ставить на віконце табличку "­технічна перерва". Черга з 20 невдоволених пасажирів розходиться.

З Києва мені потрібно повернутися до Львова на день раніше запланованого. Увечері в п'ятницю п'ять нічних поїздів, і в жодному з них немає вільних місць.

– Девушка, билетики ­нужны? – хтось торкає за лікоть. Невисока чорнява жінка, вдягнена в ­чорні брудні джинси та чорну ­куртку. – 250 гривень – на ивано-франковский через час. За Лесю Украинку поедешь на ужгородском ­через три часа. Плацкарт, но с постелькой, – пропонує варіанти.

Квиток до Львова з білизною коштує 89 гривень плацкарт і 130 – купейний. Відмовляюся, перекупка залишає мені на папірчику свій номер мобільного, навпроти пише ім'я – Евеліна.

Повз нас проходять міліціонери

Інших варіантів не знаходжу. Біля каси повернення також жодного квитка до Львова. Йду до Евеліни. Довго торгуємося, жінка спускає мені 50 гривень на івано-франківський потяг. Повз нас проходять міліціонери, штовхаються люди. У блокноті Евеліни – товста ­пачка залізничних квитків. Довго шукає потрібний. Бачу білети на Запоріжжя, Донецьк, Сімферополь.

Розкладаю матрац на верхній полиці. Сусідка розповідає, що довелося викласти 200 гривень за квиток до Львова. Кажу, що в мене такий самий.

– І я у Евеліни купив, – приєднує­ться вусатий чоловік.

Четвертий пасажир, студент Микола, сторгував білет за 150 гривень за 10 хвилин до відправлення поїзда.

Жінка ностальгує за часом, коли квитки продавали тільки за документами.

– Але то невигідно, – каже ­вусань. – Я, як їду у відрядження, беру плацкартик, а на виході біля купейного вагона прошу квиток у пасажирів. Здаю в бухгалтерію туди-назад і маю навар сотку-­півтори. Мінуси є завжди, але треба вміти шукати й плюси.

×