Складна мова

На вулицях чи в барах багатомовного Києва яку тільки мову не почуєш. Українську в усіх її варіантах та видозмінах. А виходиш покурити в центрі міста – і неодмінно надибаєш як не англомовного, то поляка. Коли пощастить – ще й німця. А як дуже пощастить – то й росіянина з правильною російською. Вона тішить вухо завдяки артикуляції, якої у київському варіанті нема й не буде.

Вчора пощастило натрапити на полячку. Ми великою компанією святкували завершення чергового робочого дня, пили пиво та співали пісень. А вийшовши на вулицю, зауважили двох дівчат. Одна з них говорила крученою російською з польським акцентом, інша відповідала російською з акцентом київським. Оскільки друга з мовного погляду цікавила мене менше, звернувся до першої. Польською. Вона почала відповідати російською. На прохання розмовляти польською й не напружуватися дівчина так і зробила, але ненадовго. До нас підійшов мій товариш, який теж заговорив до неї польською: як умів, з помилками, повільно, добираючи слова, часом – важко й довго. Нам обом хотілося повправлятися в мові, яку кожен десь якось учив, потім підзабув, а зараз, випивши пива, прагнув пригадати.

Полячка – здається, Катажина, хоч я не певен – усіляко віднаджувала нас від затії пригадування її мови. Час від часу вона взагалі не розуміла, чому ми так стараємося говорити польською. ­Переконувала, що це дуже складно: і мова надто складна, й писати нею складно, "особенно о кресковане, зед и ер зед, никто не понимает, никто". Я казав, що писати польською вмію та й букви складні розрізняти на письмі свого часу навчили. Катажина часто виправляла нас російською:

–?Так не говорят, я не знаю, что это значит.

А потім почалося найцікавіше. Наша нова знайома ніяк не могла втямити, чому в Україні всі розмовляють російською.

Я понимаю, у вас была история, Советский Союз. У нас в Польше тоже часто говорили по-русски, но теперь, теперь у нас говорят по-польски, а у вас здесь очень часто можно услышать русский, почему – я не понимаю! Вы же не Россия, но у вас много русского языка!

–?Я не знаю украинского, мне сложно его понимать, – казала вона між роздумами на тему двомовності. – Я понимаю, у вас была история, Советский Союз. У нас в Польше тоже часто говорили по-русски, но теперь, теперь у нас говорят по-польски, а у вас здесь очень часто можно услышать русский, почему – я не понимаю! Вы же не Россия, но у вас много русского языка!

Над нами й між нами поступово й повільно густішав морок непорозуміння. І я, і мій товариш намагалися далі переконати нову знайому, що розуміємо польську. Катажина далі перебивалася з однієї мови на іншу. Ми говорили про поїзди, про літаки, про те, що в Польщі нелегко доїхати далеко залізницею, ­потім – знову про російську мову, потім – знову про Україну.

Я уявляв майже казкову картинку: ось ми, двоє українців, стоїмо й говоримо польською з полячкою. Ось вона – полячка, яка не хоче розмовляти польською в Україні з двома українцями, які до неї звертаються польською. І ми нібито маємо переконати її в тому, що польська мова – не така й складна, що з нами можна й треба говорити рідною, а не російською. Але постійно робимо це неправильно. Бо вже випили пива та й, зрештою, давно вчили мову, а тепер просто хотіли собі нагадати. А перед нами зненацька постало інше завдання, й ми тепер мусимо розмовляти правильно, бо Катажина після кожного нашого хибного слова переходить на російську й питає, чому в нас тут теж усі говорять російською. Так, ніби кожна наша помилка – це виправдання для неї, виправдання для її гаданої ввічливості. Для цих нічних переходів звідти туди. Для постійних смикань між однією, де складно розібратися з діакритикою, й іншою, яка колись була і там, і там, але тепер ні там, ні там їй нібито не місце.

Не знаю, чим завершилася ця неочікувана розмова, це присмеркове випробування. Я пішов, докуривши й усвідомивши, що правильної польської від мене дочекатися складно. Мій друг лишився. Здається, коли я виходив, він починав співати "Єще Польска нє зґінела", переходячи до важчої захисної артилерії. До того, що ніколи не було російським

×