– Головне – скинути Віктора Федоровича, – вирішили ми.

Віктора Федоровича ми самі поставили на чільному місці. Бо без нього нікуди, тим більше – літом. Спершу ми не знали, що в нас буде саме він. "Нам хоча б якогось. Хоча б старого. Бо жарко до невимовності. Псується все". Коли думали, кого б узяти і де, стала у пригоді вахтерка. Знаю, каже, в Бучі одну бабусю, в неї, може, буде те, що вам треба, і за малі гроші. Так і сталося: ми приїхали, бабуся відвела нас у комору й показала пальцем у кут. Там було темно й стояв Віктор Федорович. Запилюжений, у кіптяві, спрацьований, стомлений. Але живий.

– Берете?

– Беремо.

– От і добре, – зраділа старенька. – Я собі вже нового вибрала, а цей стоїть і тільки гряззю оброста.

Ми весело везли його на тачці до платформи, потім стояли з ним у тамбурі, ніжно поплескували по плечах і раділи, бо тепер у нас нічого не зіпсується і все піде на лад. Поруч чекали на свою зупинку щоденні розпашілі трударі. Певно, думали, як ми дамо собі раду з Віктором Федоровичем, коли зійдемо на перон.

Пригадую, як самовіддано і важко ми його несли. Довкола шумів сосновий ліс, пряжило сонце, з нас лився трьома струмками піт, і поки Федорович зайняв своє місце, ми встигли його проклясти. Але так, по-доброму. Бо знали, що потім він віддячить.

Він – холодильник "Донбас", і саме тому кликали його Віктором Федоровичем. Він віддавав саме стільки, скільки ми в нього вкладали, нічого не крав, часом морозився, часом бруднився, але назагал був безвідмовний. Цілих два роки він немилосердно гучно гудів уночі й заважав гостям спати. Усі зайшлі люди нажахано питали: "Як ви з ним живете?" – "Ми звикли", – відповідали ми.

Часом у нас ночував наш товариш, фізик Іван із давнім козацьким прізвищем. Іван був з-під Донецька, тому його всі називали Донбас. Він лягав спати на підлогу під Віктора Федоровича, бо ліжок було менше, ніж нашої гостинності, і довго звикав до робочого ритму й шуму.

Через два роки Віктор Федорович зламався, почав смердіти й отруювати нам життя.

– Краще купіть нового, бо якщо ремонтувати цей, то буде дорого, – попередив запрошений майстер.

– Головне – скинути Віктора Федоровича, – вирішили ми, коли виселялися, і скинули наш холодильник із балкона.

Він падав швидко і легко, так, ніби довго чекав останнього дня.

– Донбас, ти не проти? – питали ми фізика Івана перед тим, як скинути холодильник.

– Та чого. Все одно вже все закінчилося, – відповів він.

Зранку нас розбудив електрик, який унизу поволі відпилював від Федоровича корисні запчастини. Ми зраділи, бо навіть уже неживий Віктор Федорович комусь приніс щастя

×