28 травня 1893-го у Оранієнбурзі неподалік Берліна засновано перше в Європі поселення вегетаріанців. Колонію назвали Еденом – на честь біблійного раю. 18 засновників – переважно мали вищу освіту, працювали банкірами, журналістами, лікарями, адвокатами – утворювали сільськогосподарську комуну для вирощування овочів і фруктів. Наріжним каменем своєї ідеології проголосили "повагу до живої природи та власного здоров'я". Колоністи відмовлялися від будь-якої їжі тваринного походження. Власноруч обробляли поля. Паркани з дощок вважали поганим тоном. Аби не шкодити деревам, будинки обсаджували кущами.
На початку колонія нагадувала утопічну забавку заможних городян, які вирішили відсторонитися від промислової цивілізації. Вступний внесок становив 500 марок – приблизно $2,8 тис. на сьогоднішні гроші. За ці кошти колоніст отримував земельний наділ, на якому зобов'язувався побудувати житло вартістю близько 2 тис. марок – нинішні $11 200.
Перші три роки через неврожаї яблук і груш доля вегетаріанської колонії висіла на волоску. Для економії замість добрив купляли в Берліні вуличне сміття й кінський гній. Привабливі, на перший погляд, принципи співжиття не сприяли швидкому зростанню колонії вегетаріанців. 1913-го, через 20 років після заснування, в Едені було лише 183 людини. Зрештою, аби заохотити до участі
в кооперативі, керівництво вимушено йшло на поступки. Наприклад, із 1901-го еденцям дозволили споживати молочні продукти і яйця. Замість будинків з бетону й каменю іноді дозволяли зводити дерев'яні.
Проте заборони на споживання м'яса, тютюну й алкоголю залишалися незаперечні.
Більш ніж половину врожаю фруктів еденці переробляли на сиропи, мармелад і варення. Отриманий дохід віддавали у спільний фонд. Кошти звідти йшли на кредити для новоприбулих. Умови були такі: сума розбивалася
на 66 років із 5% річної ставки. Більшість боржників усієї суми не виплатили. 1945-го селище зазнало бомбардування. Відновлений після війни Еден влада Німецької Демократичної Республіки перетворила на державне підприємство з вирощування картоплі.
29 травня 1453 року після 53-денної облоги та триденного штурму армія 21-річного турецького султана Мехмеда II здобула Константинополь. Наступного дня о восьмій ранку султан урочисто в'їхав до міста. Візантійського імператора Константина XI Драгаша в горі трупів упізнали лише за маленькими золотими двоголовими орлами на пурпурових чоботях. Мехмед II звелів відтяти йому голову й виставити на іподромі, а тіло з почестями похоронити. Того ж дня султан також розпорядився перетворити на мечеть собор Святої Софії – найбільший християнський храм світу на той час.
Зі смертю Константина XI Візантійській імперії, що існувала понад 1100 років, настав кінець. Мехмед II – якого відтоді називали Фатіх – "Завойовник", – вважаючи себе його наступником, прийняв титул "цезар Риму". Його османські султани носили до кінця Першої світової війни. Константинополь став столицею Османської імперії. Коли 1923 року на її уламках проголошено Турецьку республіку, столицю перенесли до Анкари, а Константинополь – турецькою Константинійє – офіційно перейменували на Стамбул. Слов'янські ж народи ще з візантійських часів називали його Царгородом – "містом царя" – імператора тобто. Навіть тоді, коли воно опинилося в руках османів.
"Вступ Мехмеда II до Константинополя" – картина французького художника Жана-Жозефа Бенжамена-Констана, 1876 рік
28 травня 1763 року в Києво-Печерській лаврі відкрито першу школу живопису "малярію". Курс проходили від 10 до 20 "молодиків" – так звали учнів-початківців із сучасних України, Росії, Білорусі й Молдови. У 1772 – 1776 роках вісім найталановитіших випускників "малярії" розписали стіни Успенського собору Лаври. Київські майстри виробили власну символіку кольорів, яку можна й сьогодні "прочитати" на стінах, приміром, лаврської Надбрамної церкви: блакитний – любов, цегляний – смиренність, зелений – послух, а червоний – страждання, боротьба.
29 травня 1953-го об 11.30 новозеландець Едмунд Персиваль Гілларі та шерп-непалець Тенцинґ Норґей першими з людей здолали найвищу гору планети – Джомолунгму (Еверест) – 8848 м над рівнем моря. "Іще кілька ударів льодорубом по твердому снігу – і ми на вершині", – сказав згорблений Гілларі. Випроставшись, вони потиснули один одному руки. "Ми стали бити один одного по спині, доки не почали задихатися", – згадував шерп. На вершині альпіністи пробули 15 хв. Гілларі встановив прапори Великої Британії, Непалу й Індії. І почали спуск до табору.
31 травня 1938 року українець Антон Губенко, родом із сучасної Донеччини, першим в історії радянської авіації здійснив таран і залишився живий. Він служив у складі винищувальної групи з льотчиків, яку уряд СРСР надіслав для підтримки Китаю у війні проти Японії. Посеред бою над містом Ханькою в Губенка закінчився боєзапас. "Что делать? А, была не была! Срублю и выпрыгну. Прибавил газ. Винтом по крылу, – згадував. – Завалился он на бок, перевернулся и начал падать. Туда тебе, думаю, и дорога". Капітана Губенка підвищили одразу до полковника та присвоїли звання Героя Радянського Союзу. Наступного року він загинув у авіакатастрофі. Мав тоді 31 рік.
"Найманого жидами і більшовиками"
вважатимуть кожного українця 1923–1925 року народження, який ухилятиметься від примусової дворічної праці в Німеччині,
оголосила окупаційна влада рейхскомісаріату "Україна" 30 травня 1943-го. Рішення опублікували в газетах, розклеїли в листівках по містах і селах. "Той, хто ухиляється, буде негайно заарештований, – ішлося в наказі гебкомісара Гайсинського повіту на Вінниччині. – Усе його майно, хата, худоба, меблі – буде конфісковано. Майно його родини буде конфісковано. Село, в якому буде саботажник, не одержить на зиму продуктів". Під час Другої світової війни до Німеччини на примусові роботи вивезли близько 2,4 млн українців. По прибутті остарбайтер отримував пам'ятку з п'яти пунктів. Приміром, третій: "Статеві зносини з німецькими громадянами, а також з іноземними робітниками й військовополоненими, караються смертю. Жінки, що порушать цю постанову, висилатимуться до концентраційних таборів"
32 руські князі загинули 31 травня 1223 року в битві на річці Калці – сучасний Кальчик на Донеччині, припускають науковці. Об'єднані дружини на чолі з трьома Мстиславами –
Романовичем київським, Святославичем чернігівським та Удатним галицьким князями виступили у степи проти не знаного доти ворога – монгольської орди. "Вони прості люди є, гірші за половців", – зневажливо говорили русини про них. Гарячкуватість і незлагодженість дій призвели до того, що Татари по черзі розбили руські дружини. "Кістьми впав" і великий князь київський Мстислав Романович. Назад не повернулося 90% руського війська – близько 70 тис.:
"А бояр та інших воїв многоє-множество, говорять бо лише киян самих загинуло на битві тій 10 тисяч. І був плач і туга на Русі, і по всій землі чули цю біду", – свідчить літописець.
Звалених купою князів і бояр – і живих, і мертвих – монголи накрили дошками і влаштували на них бенкет на честь перемоги.
Русь так і не оговталась від цієї поразки, що й вирішило її долю під час вторгнення монголо-татар 1240 року.
3 
1
Комментарии
1