100 років тому польські й українські студенти Львівського університету зійшлися на барикадах. Із револьверами
Близько трьох сотень студентів-українців Львівського університету вранці 1 липня 1910 року зібралися в залі N3 на віче. "Академіки" - так тоді називали студентів - домагалися окремого українського університету в столиці Галичини.
- Поляки будують барикади! - пролунало раптом із коридору.
Усі кинулися до дверей. У коридорі вже чекав натовп студентів-поляків. Затулившись винесеними з аудиторій столами, ті почали кидати в противників полінами, потім відкрили вогонь із револьверів. Українці відступили до аудиторії.
Хтось припустив, що поляки палять лише в повітря - для страху. Гурт знову рвонув до виходу. Цього разу стріляли частіше. Українські "академіки" також дістали зброю. Студент права Адам Коцко впав, поранений у голову. Кулі зачепили іще чотирьох українців, двох поляків і чотирьох працівників університету.
Перестрілку припинила поліція, яка прибула через 15 хв. Арештували 127 українців, у тому числі шістьох дівчат. Решту, записавши домашні адреси, відпустили. Зі студентів-поляків не затримали жодного.
Арештованих студентів везли фіакрами до будинку суду на вул. Баторія - за декілька кварталів від університету. Там уже зібрався натовп львівських поляків. В "академіків" кидали камінням і плювали. Поліція вдавала, що нічого не бачить.
- У над'їжджаючого фіякра з незвичайною вправою один із громилів відхилив "буду", а двох везених арештованих стали хулігани немилосердно бити палицями. На те цілком спокійно дивився кінний поліціянт і від брами суду комісар Лисаковський, - переповідав очевидець.
Студентів кинули до камер ізолятора. Пораненого в голову Михайла Білика посадили до вбивці двох людей. Коли він попросив медичної допомоги, судовий лікар заявив польською:
- Моя справа з'ясувати, чи немає у хворого сифілісу чи триперу. Решта мене не обходить.
Натовп під судом вирував далі.
- Під "Просвіту"! - вигукнув хтось.
Усі рушили до тодішньої головної української установи на площі Ринок у центрі міста. Невдовзі там зібралися близько півтори тисячі поляків. Проте підступитися до будівлі не змогли - її оточила поліція. Тоді рушили до української "Народної гостиниці". Повибивали там усі вікна на першому поверсі. Ще одна група потовкла шибки в греко-католицькому монастирі сестер-василіянок.
Адам Коцко помер о 17.40 у лікарні. Магістрат дозволив поховати його на головній алеї престижного Личаківського цвинтаря. "Доброта" міської влади мала свої причини: цвинтар містився недалеко від лікарні, у якій помер Коцко. А до Янівського, на протилежному кінці міста, похоронна процесія йшла би через увесь Львів.
На похорон 4 липня з'їхалися кілька десятків тисяч осіб з усієї Галичини. Була вся українська еліта краю. Зокрема, посли-депутати у Віденському парламенті Кость Левицький, Євген Петрушевич, Юліан Романчук. Відправляли жалобну службу тридцять священиків.
Промови тривали кілька годин. Після церемонії представники українських організацій запросили матір Адама Коцка, двох синів і доньку до будинку товариства "Руська Бесіда" й висловили їм співчуття.
Убивцю Адама так і не покарали. Його й не шукали. Спочатку офіційний висновок поліції був такий: Коцко загинув від кулі своїх соратників, коли обернувся, аби закликати їх до наступу. Та цьому не відповідало положення тіла вбитого - він лежав головою до місця, де була українська барикада. Тоді з'явилася нова версія - студент застрелився сам.
- У тій камері, де я був, дехто полював уночі на блощиці. Тримаючи в руці черевик, забивав цих приятелів в'язнів, - згадував один із затриманих "академіків" Іван Докторук. - Харч - тепла, чорна, малосолодка вода, чорний житній хліб, глевкий. Із нього зліпили шахові фігури, а на столі зробили шахівницю, уживаючи до того хемічного олівця.
Більшість затриманих невдовзі відпустили. Суд над 101 учасником віча розпочався 14 лютого наступного року та тривав майже п'ять місяців. Захищали звинувачених 12 адвокатів-українців. П'ятьох студентів засудили до трьох місяців арешту. Решту - на термін від двох тижнів до місяця. Усіх відрахували з університету.
1912 року зі столиці імперії надійшов цісарський указ: протягом найближчих п'яти років у Львові буде створено український університет. Плани перервала Перша світова війна. По її закінченні Галичину включили до відновленої Польської держави. Львівський університет 1920-го перенесли до будинку колишнього Галицького крайового сейму й назвали на честь короля Яна Казимира. Усі українські кафедри закрито.
Українською викладали на семи кафедрах
1848, 1 листопада - під час бомбардування Львова австрійськими військами будинок університету - колишній монастир тринітаріїв - згорів. Навчання перенесли до ратуші, а потім до колишніх єзуїтських конюшень на вул. Святого Миколая (нині - Михайла Грушевського). Викладали переважно німецькою.
1871, 4 липня - через чотири роки після запровадження конституції в Австро-Угорщині імператор Франц Йосип І видав постанову про двомовний принцип викладання в університеті - польською й українською. Насправді ж заклад за два наступні десятиліття був майже цілком сполонізований. На початку ХХ ст. із 66 кафедр українською викладали на сімох.
1899, 13 липня - українські студенти на своєму вічі вперше заявили, що виступають за створення окремого університету з рідною мовою викладання. У відповідь ректорат звільнив найактивніших. Тоді 583 студенти - більше 10% усіх, хто навчався, - оголосили "санацію" - перейшли до інших університетів Австро-Угорської імперії.
1906, 15 червня - ректор відмовився надати студентам залу для зборів тому, що вони звернулися до нього українською. Віче все-таки відбулося й закінчилося бійкою між українцями та поляками.
1907, 23 січня - гурт студентів-українців захопив університетську будівлю. У вікні вивісили синьо-жовтий прапор. Секретар ректорату накинувся на "академіків" із лайкою, за що був побитий. Поліція арештувала 116 студентів. Відпустили тільки після того, як вони оголосили голодування. Польський письменник, Нобелівський лауреат Генрик Сенкевич надрукував у віденській газеті Wiener Zeitung фейлетон, у якому висміював українських студентів. Мовляв, голодували з "біфстейками". Ті подали до суду за образу честі. Сенкевич мусив виплатити 300 корон компенсації. Срібний годинник тоді можна було купити за 50 корон.
Цитати
"Година 11-та перед полуднем. Перед університетським будинком товпа народу. Публіка мішана, переважають поляки. Кінна і піша поліція, аґенти і комісарі не пускають до університетського будинку нікого з виїмком вшехпольських академіків, котрих перепускає комісар Тавер.
На коридорах повно польських академіків, аґентів і поліції. Близько головного входу на першім поверсі великі плями спеченої крови, посипані склом з розбитих шиб. То кров умираючого вже в шпиталі кандидата прав Адама Коцка. Ті кроваві плями всі обходять так, що там вільне місце.
Ліворуч є найбільша з викладових саль число три. Вид такий: на горі на лавках стоять ряд поліційних жовнірів з набитими карабінами, на котрих наложені баґнети. Під ними стоїть другий ряд так само узброєних поліційних жовнірів. Всі вони тримають карабіни звернені на салю, в котрій зібрані українські академіки"
писала газета "Діло", що виходила у Львові "щодня о 5-й по полудни", 1 липня 1910 року - того ж дня, коли сталася сутичка в університеті
"Усі постріли впали з української сторони. Сліди куль є тільки в тому місці, де під час бійки були поляки. У критичний момент поляків в університеті було не більше сорока, а українців більше трьохсот. Усі українці прийшли до університету з грубими киями та палицями. В залі університету знайдено 34 боксери, два кастети і мисливський ніж, 11 револьверів, дев'ять браунінґів і багато палиць".
З офіційного повідомлення поліції від 3 липня 1910 року. Українська сторона заявляла, що зброю підкинули, коли студентів вивели із зали
195 796 осіб
жили у Львові за переписом 1910 року. Із них: 51% - римо-католики, переважно поляки, 19% - греко-католики, українці (русини в офіційній термінології), 28% - юдеї, 2% - інші. Національний склад чиновників й поліції теж був здебільшого польським. Загалом у Галичині - коронному краї Австро-Угорської імперії - русини-українці переважали в східній частині, поляки в західній.
5 
1
Комментарии