"Приїздив недавно якийсь адвокат-жид із Франції, щоб збирати матеріял на процес убийці Симона Петлюри, - записав у щоденнику 20 грудня 1926 року академік Сергій Єфремов. - Матеріял, звичайно, мусить показати погромницьку діяльність замордованого. В Києві справили приїжджого до Інституту книгознавства: там, мовляв, усі газети - вибирайте. Він і повибирав. Переписано було так, що коли в статті були відомості про погроми денікінців, червоноармійців і українського війська ("петлюрівців"), то лишалось тільки про останніх. Фраза часто на півслові уривалась, щоб не згадувати про червоноармійців. Справили його до директора, славнозвісного Махера Іванова-Меженка. І договорились. Меженко завірив, що копія цілком відповідає оригіналові. Тепер ці "документи" за підписом Меженка мають фігурувати на суді, як доказ злочинності С. Петлюри".
У вівторок 25 травня 1926 року о першій дня Симон Петлюра пішов пообідати до паризького ресторанчика "Шартьє", за три квартали від його будинку. По обіді, ідучи вул. Расін, зупинився біля лотка з книгами. О 14.12 до нього підійшов невідомий і вигукнув його прізвище. Коли головний отаман обернувся, той вихопив пістолет. Симон Петлюра замахнувся тростиною, спробував вибити зброю, але не встиг. Перша куля влучила йому в плече, він втратив рівновагу і впав.
- Це тобі за вбивства! Це тобі за погроми! - кричав невідомий.
Друга куля зачепила шкіру підборіддя, третя й четверта поцілили в живіт.
- Боже мій, хватить, хватить! - вигукнув Петлюра.
П'ята - смертельна - куля пройшла біля самого серця, пробила легені та судини. Шоста потрапила в тротуар, сьома застряла в пістолеті.
До нападника підскочив поліцейський і відібрав револьвер. Із десяток перехожих підбігли до вбивці й почали лупцювати. Петлюру відвезли до лікарні на вул. Сен-Жермен. За 20 хв. він помер.
До Парижа Симон Петлюра перебрався в жовтні 1924-го. Незадовго перед тим у листі до керівника Спілки українських емігрантських організацій у Франції Миколи Шумицького писав: "Мені хотілося б пожити хоч місяць у спокійній обстановці, бо маю таку моральну втому і такі пошарпані нерви, дякуючи всьому, що прийшлося пережити, що мрію про спокій - хоч протягом одного місяця - як про передумову і моральної рівноваги, і дальшої праці".
У Парижі якийсь час мешкав у Шумицького, потім - у готелі "Ідеал готель". Перебивався "з хліба на квас", як сам писав в одному з тодішніх листів. Дружина Ольга з донькою Лесею ще були у Варшаві - першому місці їхньої еміграції - і чекали слушної нагоди приїхати до нього. "Почуваю я себе фізично - зле, але лікуватися тут не дуже зручно: грошей це великих коштує, - пише Петлюра дружині 22 травня 1925 року. - Отже, й не знаю, що робити? Поки що обмежуся домашніми засобами: хожу багато, щоб змучитися, втомився, тоді лягаю на ліжко і читаю. Спати вдень не можу, хоч і хотів би заснути, аби всяка чепуха в голову не лізла".
Коштів на життя бракувало. Петлюра - затятий курець - не міг собі купити нормального тютюну. "Ти мене, Лесік, питаєш, скільки я цигарок на день палю? - пише того ж 1925-го до доньки у Варшаву. - Можу тобі правду написати: від 30 до 40. Коли нічого не пишу, то палю менше, коли ж беру перо до рук, то виходить більше: сама рука якось тягнеться до цигарки. Тільки і тютюн тут, і цигарки - лихі! На тютюн тут державна монополія, так само, як і на запалки, отож через це він і не дуже добрий. Купувати ж англійський тютюн (він куди кращий) мені не по кишені".
Хожу багато, щоб змучитися, втомився, тоді лягаю на ліжко і читаю. Спати вдень не можу, хоч і хотів би заснути, аби всяка чепуха в голову не лізла
У серпні 1925-го до нього нарешті приїхали дружина й донька. Петлюри оселилися в Латинському кварталі, біля Сорбонни - вул. Тенар, 7. Винайняли дві кімнати. Своєї кухні не мали, обідати ходили до маленьких ресторанів. Якось Симон Петлюра просив доньку почистити його фронтовий плащ, щоб продати на базарі. "Коли згадуєш той холод у цьому помешканні, з яким Отаман боровся, роздмухуючи сам вугілля у каміні, коли згадуєш скромність щоденної страви та бідність хатньої обстановки, начиння, то вже не серце стискається, а сльози ллються з очей", - писав історик Ян Торжевський-Карашевич про життя Петлюр у Парижі.
Головний дохід - пожертви друзів і знайомих. Хоч і ціх мізерні кошти Петлюра не завжди дозволяв собі брати. Довідавшись про фінансову скруту колишнього голови Директорії УНР, його товариш Юрій Гуменюк одного разу надіслав йому трохи грошей. "Дякую за Ваше бажання допомогти мені персонально в моєму житті, та повинен відмовитися від цієї допомоги, - відписав Петлюра Гуменюкові 10 травня 1926 року. - Я знаю добре, що Вам оті доляри з неба не падають, і що кожний цент доводиться Вам заробляти тяжкою працею. З мого боку було б зле, коли б я запрацьоване руками наших, хоч би й по-приязному до мене настроєних людей, зажиткував особисто для себе. На це я не маю права. Отож присланих Вами 128 франків і 5 канадських долярів для своїх потреб прийняти від Вас не можу. Проживу якось і без них".
На першому ж допиті вбивця Петлюри заявив, що він - Самуїл Шварцбард, 1886 року народження. Родом з Ізмаїла, сучасна Одещина. Злочин скоїв умисно, щоб помститися за єврейські погроми в Україні 1918-1920 років. Слідство тривало понад 16 місяців. Суд розпочався в жовтні 1927-го. Адвокат підсудного Анрі Торес зробив ставку на емоції присяжних.
"Надій на виправдання (Шварцбарда. - "Країна") не було ніяких, бо французький суд виправдовує за вбивство по любові або через ревність, - пише співак Олександр Вертинський у своїх мемуарах "Дорогою довгою". - Але на суді з'явилося багато добровільних свідків цього маленького чоловіка, які розвернули таку картину звірств отамана на Україні, що французькі судді завагалися. Хто тільки не пройшов перед очима суддів! Тут були люди, у яких Петлюра розстріляв батьків, матерів, зґвалтував дочок, кидав у вогонь малюків. Останнім свідком була жінка.
- Ви запитуєте мене, що зробив мені цей чоловік? - заливаючись слізьми, сказала вона. - Ось! - вона розірвала на собі блузку, і французькі судді побачили - обидві груді відрізані".
Після влаштованого захисником убивці спектаклю з "добровільними свідками" восьмеро з 12 присяжних заявили, що Петлюра - винен, а Шварцбард заслуговує звільнення. Хоч у звинувачувальному вироку й ішлося, що вбитий боровся з єврейськими погромами в Україні й не був їх організатором чи винуватцем.
Надій на виправдання не було ніяких, бо французький суд виправдовує за вбивство по любові або через ревність
"Чисту людину зроблено погромником, а убийника - героєм, - занотував Сергій Єфремов у щоденнику 27 жовтня 1927 року, живучи в Києві при більшовиках. - 20 французьких міщан, які навіть не уявляють собі, яка була складна ситуація та рахунки на Україні 1917-1920 рр., своїм "авторитетним" словом спробували розв'язати ті рахунки. Вийшла, звісно, обурлива кривда, якої без сорому і здумати не можна, якої не зрозуміти ніколи людям, що знали і замордованого, і його діла. Чи фанатик з убийника, чи найманий душогуб - тепер нам нема до цього діла, бо французький суд і жидівство усього світу взяли його провину на себе і зав'язали ще один вузол на майбутнє, ще одну кривду додали до тих, яких так рясно зазнав наш безчасний народ, винний тільки тим, що доля не дала йому створити своєї державности. "Сипнули грішми", - ось загальна у нас оцінка цього ганебного процесу. Виправданням Шварцбарда процес не скінчено, а тільки нову завдано рану, за яку, може, одбувати доведеться майбутнім поколінням".
Адвокат родини Петлюри француз Франсуа Вільм, розуміючи, що програв справу, у заключному слові сказав:
- Кожна нація вибирає героїв своїх, де захоче і як захоче. Єврейська нація вибрала собі Шварцбарда. Нехай же буде певна, що на такого героя ніхто інший не заявить претензії.
"Коли став Генеральним Секретарем Військових Справ, а потім Головним Отаманом Військ УНР, він не залишив своїх демократичних звичок щодо їжі й одягу: і немало хитрощів треба було вжити близьким особам, щоб нишком замовити кравцеві той чи інший одяг для нього"
Степан Сірополко, бібліотекознавець, соратник і товариш Симона Петлюри. У липні 1919-го був радником у Міністерстві освіти УНР
"Дорога Лесю! Вітаю тебе з днем янгола і бажаю всього кращого. Хотів би тебе за вушка потягати в цей день та пригорнути до себе. Роблю це заочно. Дуже мене цікавить, чи отримали ви з мамою по парі панчіх, які я вислав вам? Якщо вони дійшли, то напишіть мені, чи прийшлися вони до ноги та чи колір вподобався. Тут всі ходять в панчохах такого кольору.
В день іменин ви мене з мамою згадайте, але вже не так, як восени, коли я був такою свинею, що забув про день народження моєї дочки. Більш ніж коли, в цей день я душею з вами обома. Напиши мені, чи мама тобі спекла солоденький пиріжок? Чи може шоколадку чи щось інше купила? Тут порівняно дешево коштують помаранчі. Жалко, що на митниці беруть цло - а то я послав би їх тобі на іменини. Ну, бажаю тобі, мій цюцік, усього кращого. Міцно тебе цілую. Обніми за мене маму".
Лист Симона Петлюри з Парижа до 13-річної доньки Лесі, яка з матір'ю тоді ще жила у Варшаві, 4 квітня 1925 року
"Безумовним фактом є те, що нi Петлюра, ні Винниченко, ні решта видатних членів цього українського уряду ніколи не були тими, як їх називають, "погромниками". Я добре знаю цей тип українського інтелігента-націоналіста із соціалістичними поглядами. Я з ними виріс, разом із ними вів боротьбу проти антисемітів і русифікаторів - єврейських та українських. Ані мене, ані решту думаючих сіоністів південної Росії не переконають, що людей цього типу можна вважати антисемітами", -
заявив 4 липня 1926 року один із лідерів сіоністського руху Володимир Жаботинський у нью-йоркському The Jewish Morning Journal
"Найулюбленішою стравою залишався борщ та каша"
1879, 23 травня - Симон Петлюра народився в Полтаві. Був третім із 12 дітей місцевого візника Василя Петлюри. Четверо з них померли ще в дитинстві.
1888 - 1901 - навчався у церковно-парафіяльній школі, потім у Полтавській духовній семінарії. "Ще коли ми всі протирали батьківські штани на семінарських "лавах", то Петлюра щодня псував "пищеварение" старому сивобородому ректору своїми явно-гайдамацькими симпатіями: або ж замість богословії українську книжку в семінарію притарабанить, або "Ще не вмерла Україна" замість "Спаси Господи" мугичить, або якого маминого сина в українську віру призведе", - писав про цей період життя Симона Петлюри його товариш по партії Пилип Капельгородський.
1903 - арештований: перебравшись до Краснодара на Кубані, заснував там осередок Революційної української партії. Під час трусу в помешканні Петлюри поліція знайшла гектограф, на якому друкували листівки. Просидів у в'язниці близько трьох місяців. Восени 1904-го прибув до Львова, який входив до Австро-Угорської імперії. Працював там співредактором часописів "Селянин" і "Праця". Познайомився з Іваном Франком, Михайлом Грушевським.
1911 рік - переїхав до Москви. На одній з українських вечірок познайомився з Ольгою Більською. Вона, родом із Чернігівщини, була студенткою Московського університету. Зав'язався роман. Згодом стали разом жити в цивільному шлюбі. 25 жовтня 1911-го народилася донька Олеся. Одружилися й повінчалися 1915-го.
1912-1914 - редактор журналу "Украинская жизнь", який виходив у Москві. Із початком Першої світової війни вступив на службу до Всеросійського союзу земств. 1915-го мобілізований на військову службу. Уповноважений Союзу земств Західного фронту. Перебував весь час серед солдатів. За його участю створено полкові та фронтові військові ради. Невдовзі саме вони висунули його одним із керівників українським військовим рухом.
1917, 31 жовтня - постановою Центральної Ради призначений генеральним секретарем із військових справ. У січні-лютому 1918-го сформував Гайдамацький кіш Слобідської України, що придушував більшовицьке повстання в Києві. Після гетьманського перевороту й розгону Центральної Ради йде в опозицію.
1918, 27 липня - арештований гетьманською владою, у листопаді звільнений із в'язниці. Історик Дмитро Дорошенко, міністр закордонних справ за правління гетьмана Павла Скоропадського, у спогадах пише про це: "Увільнив його на свою відповідальність і взявши слово, що не буде брати участі в ніякій змові новий міністр юстиції Андрій Вязлов. На четвертий день по своїм звільненні Петлюра виїхав до Білої Церкви, щоб організувати повстання".
1918, 15 листопада - як Головний отаман військ Української Народної Республіки видав лист-універсал до українського народу. Із цього почалося антигетьманське повстання.
1919, 13 лютого - голова Директорії - найвищого органу державної влади УНР.
1920, листопад - після поразки українських військ і встановлення в Україні більшовицької влади Симон Петлюра з родиною осідає у Варшаві. Відтоді - керівник уряду УНР у вигнанні. "Перебуваючи в еміграції у Варшаві, Петлюра вів надзвичайно скромне життя, - згадує його товариш Степан Сірополко. - Мені не раз доводилося в свої приїзди до Варшави зупинятися у нього і жити по декілька день у квартирі, що він займав зі своєю родиною. Коли не передбачалася присутність будь-кого зі сторонніх за обідом, найулюбленішою стравою Петлюри залишався незмінно борщ та каша".
1923 - СРСР став вимагати від польського уряду видачі Петлюри. Головний отаман перебрався до Угорщини, потім - до Австрії, Швейцарії. Остаточно осів у Парижі. Налагоджував видання тижневика "Тризуб".
1926, 25 травня - убитий Самуїлом Шварцбардом. Похований на паризькому кладовищі Монпарнас.
Рука Кремля чи помста єврея-одинака?
Перші єврейські погроми військові частини Української Народної Республіки вчинили на початку січня 1919 року в Житомирі й Бердичеві. Уряд УНР відреагував одразу: 28 січня розпочато розслідування. Двох старшин, вояки яких були причетні до інцидентів, розстріляли. За наказом Симона Петлюри з державної скарбниці єврейському населенню Житомира й Бердичева виділено 7 млн крб компенсації.
Коли погроми почастішали, головний отаман 26 серпня 1919-го видав звернення до українського населення й війська: "Час уже зрозуміти, що мирне єврейське населення, їхні діти і їхні жінки, так само, як і ми, було поневолене і позбавлене своєї національної волі. Йому нікуди йти від нас, воно живе з нами з давніх-давен, поділяючи з нами нашу долю і недолю. Тих же, що підбурюють вас на погроми, рішуче наказую викидати геть з нашого війська і віддавати під суд, як зрадників вітчизни".
17 липня 1919-го в Кам'янці-Подільському, де після відступу з Києва під тиском більшовицьких військ осіла Директорія, Симон Петлюра зустрівся з делегацією єврейського населення. Члени делегації заявили, що "всі кола єврейського населення готові разом з українським народом боронити самостійну Українську Державу. Вони певні, що лише демократичний український уряд зможе забезпечити єврейському народові повні права". У протокольному записі зустрічі значиться: "Головний Отаман дав своє слово, що він всю силу свого авторитету використає для того, щоб усунути всі виступи проти євреїв, котрі так перешкоджають державній праці, вимагати від державних інспекторів і військового начальства, щоб вони вживали самих рішучих заходів у боротьбі з погромами". І вже 20 липня 1919-го Симон Петлюра видав наказ, що всі командири частин, а також представники державного інспекторату в армії повинні "неуклінно стежити за тим, щоб на місцях їх розташування не проводилось жодної агітації проти євреїв".
Хто насправді стояв за вбивством Симона Петлюри? Існує кілька версій. Основні дві. Перша: це справа рук Кремля, щоб знешкодити небезпечну для себе особу. Тим більше, що в травні 1926-го у Польщі повернувся до влади Юзеф Пілсудський - союзник Петлюри 1920-го. Могла виринути небезпека поновлення польсько-українського союзу.
Друга версія: акт помсти єврея-одинака. Після звільнення Самуїл Шварцбард залишився в Парижі. Працював у страхових компаніях. Писав оповідання на їдиш під псевдонімом "Бал-Халоймес" - Мрійник. 1937 року перебрався до США, звідти - до Південної Африки. У березні 1938-го помер від серцевого нападу в Кейптауні. Там і похований.
5 
1
Комментарии
7