"Я не знаю іншого українського поета, який написав би так мало", – зауважив якось про Наталю Лівицьку-Холодну літератор Михайло Слабошпицький. Поетеса почала віршувати 9-річною й не покидала до кінця життя, а померла на 103-му році. Отже, писала майже сто літ, а видала всього три книжки.
Її життя могло обірватися на самому початку. Батьки активно займалися громадською роботою, і в їхньому домі в Бульварно-Кудрявському провулку в Києві завжди товклося багато людей. Серед них і письменник Володимир Винниченко. Якось він був чимось дуже заклопотаний, а мала Наталя плакала в колисці й заважала зосередитися. Винниченко, не цілячись, здалеку кинув на неї подушку. І працював собі далі, вдоволений, що стало тихо. Якби не нагодилася мати й не зняла подушку, мала просто задихнулась би. Винниченко відтоді полюбив Наталю, носив її на руках і співав арію Возного з "Наталки Полтавки":
Как вдруг предстал Наталки вид ясний,
Как райський крин, душистий, прекрасний!
Згодом був ще один знаменитий літератор, готовий носити її на руках – поет Євген Маланюк. Вони познайомилися в еміграції – на початку 1924 року в Подєбрадах у Чехії. Там Євген, недавній бойовий офіцер армії Української Народної Республіки, вчився на інженера в господарській академії, а Наталя була студенткою Карлового університету в Празі. Якось на вечірці Лівицька розмовляла з подругою Люсею Крат. Наталине волосся було прикрашене квіткою. Маланюк шепнув щось Люсі на вухо, й та попросила в Наталі її прикрасу. Й одразу віднесла Маланюкові. Він заклав квітку собі в петлицю й вклонився звіддаля. Так спалахнув роман Лівицької й Маланюка – один із найдраматичніших в історії української літератури.
Він був страшенно закоханий, але я нічого до нього не почувала. Я була дурна, думала, що з поетами можна приятелювати
Наталиного жениха, Петра Холодного, під час тієї зустрічі не було – він любив грати у футбол і того вечора відсипався після якогось матчу. Та й роман із ним, як вона пізніше згадувала, тоді був ще "в невиразній початковій стадії". Маланюк писав їй у першому після зустрічі листі: "Ви ж знаєте, яку весну утворили в мені – черешні цвітуть у серці". Це написано в січні. А вже в лютому закоханий Маланюк раптом відчув, що все скінчиться для нього погано. Через багато літ, вже після смерті поета, Лівицька-Холодна казала, що він, можливо, невипадково помер саме в лютому, бо цей місяць усе життя нагадував йому про катастрофу. Усе справді закінчилося сумно для Євгена – він дізнався про існування Петра Холодного в житті Наталі. Сама вона пізніше, аж 1971-го, писала:
Та доба була неповторна,
Як поезія Маланюка,
А була вона недоговорена,
Наче вірш без одного рядка.
– Він був страшенно закоханий, але я нічого до нього не почувала, – казала наприкінці життя в інтерв'ю поетові Богданові Бойчуку з Нью-Йоркської групи. – Я була дурна, думала, що з поетами можна приятелювати… Він передусім був старший за мене (на п'ять років. – "Країна"), був уже знаний поет, а для мене поет це була якась вища істота… Моє захоплення ним як поетом він сприйняв як щось інше, а саме як любов.
Іншим разом, у листі до літературознавця Леоніда Куценка, писала так: "Вихована матір'ю-пуританкою, я була досить довго дуже наївною в любовних справах, і зі мною часто траплялися непорозуміння, так і тоді…"
Вони обоє були певною мірою наївні "в любовних справах". Адже Маланюк, дарма що старший, здобув досвід кохання пізніше, ніж став солдатом і пройшов дві війни. Тож для них, для кожного по-своєму, цей роман був, можливо, певною спробою повернути "непережиту юність". Навіть деякі Маланюкові вірші того періоду – немов творіння гімназиста. Дізнавшись, що Наталя збирається заміж за Холодного, він – поет, якого називали "імператором залізних строф", – написав:
На могилу прийде й Наталочка, може,
Певно з Холодним, не сама,
І на них буде сонце, а на мені, Боже,
Лежатиме тяжко чорна тьма…
31 серпня того самого 1924-го Наталя вийшла заміж за Петра Холодного. За рік одружився й Маланюк – зі студенткою медицини Зоєю Равич. Але шлюб тривав недовго: вона на Маланюка дивилась, мов на бога, – а для того богинею залишалася Наталя. "У мене сталася родинна катастрофа", – писав він до Лівицької-Холодної весною 1929-го. На той час вони після кількох років відновили листування – в "приятельському тоні". Один із тих листів Маланюка починався так: "Мила приятелько!" Але далі ще були й такі слова про їхній давній роман: "Казка, що так немузикально й боляче (для мене) обірвалася".
Донцов писав їй: "Ваші вірші роблять сенсацію"
Маланюк був одружений ще раз, але війна розлучила його з дружиною й сином. Поет помер у США самотнім. Востаннє він бачив Лівицьку-Холодну наприкінці 1967-го, коли відзначали річницю смерті Олени Теліги. Весь вечір мовчав, потім пішов. Невдовзі його не стало.
Любові Наталі Лівицької до чоловіка вистачило на 65 літ подружнього життя. Про це свідчать навіть пізні твори поетеси – у тодішніх її віршах з'являлись його улюблені на старості жуки та риби:
Осінь малює стежки,
Позичивши барв у тебе,
Очі твої – золоті жуки,
Спливають промінням з неба.
Або:
"…Лежатиму я в труні, а жуки твої і риби "вічну пам'ять" співатимуть хором мені".
Жилося їм не завжди легко. Влітку 1925 року народилася дочка Іда – від Леоніда. Виховувала її Наталина мати. Дівчинка змалку хворіла на сухоти. Батьки тим часом ще вчилися. Петро, як і раніше, багато грав у футбол. Розраховували тільки на стипендію, і 1927-го, коли Петро її втратив, пережили фінансову катастрофу. Довелося роз'їхатись: він подався у Львів до батька, вона – у Варшаву до своїх батьків.
Восени Петро повернувся – без грошей і без роботи. Саме тоді дружина змусила його вступати до Варшавської академії мистецтв. Було це так. Ішли вони повз Академію, Наталя каже:
– От би тобі тут учитися!
Він:
– Не хочу!
Вона сама пішла й здала туди його документи. Петро був студентом до 1934 року.
Ще один приклад ідеалізму Лівицької-Холодної. На початку 1930-х вона активно друкувалася у львівському "Літературно-науковому віснику", згодом – "Вісник", який редагував ідеолог інтегрального націоналізму Дмитро Донцов. Її вірші Донцову рекомендував Маланюк. Скоро поетеса стала відомою – "Вісник" мав широку аудиторію. Донцов писав їй: "Не можу собі уявити ЛНВ без Ваших віршів. Ваші вірші роблять сенсацію". Не кожен міг таке почути від цього редактора. Але 1933 року вона розійшлася з Донцовим. Бо в цей час варшавська група літераторів, куди входила й Лівицька-Холодна, почала видавати журнал "Ми". Ревнивий Донцов робив усе, щоб розладнати це починання. Завдяки Лівицькій-Холодній журнал вистояв, хоч, може, вигідніше було працювати на Донцова.
"Вогонь і попіл" – так називалася перша збірка віршів Лівицької-Холодної, що вийшла 1934-го у Варшаві. Її нині в дисертаціях називають "еротичним романом". Хоча, за сучасними мірками, еротика тут стримана. Ця книжка – історія заміжньої жінки, яка когось полюбила, потім розчарувалась і повернулася до себе. Поетеса уявляла в цих віршах себе пристрасною полонянкою-татаркою. Це була не лише поетична вигадка – її прабаба була дочкою татарського мурзи, яку прадід узяв у полон і привіз на Полтавщину.
Друга книжка Лівицької-Холодної вийшла 1937 року, а третя – "Поезії, старі й нові" – 1986-го. Юрій Шевельов (Шерех), який мало кого хвалив, написав велику прихильну рецензію на цю збірку. Особливо хвалив пізні вірші Лівицької-Холодної, опубліковані в ній уперше. "Це поезії її старечого віку, що почалися, коли їй було 42 роки і набирали чимраз більшої напруги, пружности, досконалости й викінчености в тому довгому шляху від сорок другого року до теперішнього вісімдесят четвертого, – пише Шевельов. І додає. – Буває старість різного типу. Буває осліпла й застигла в давно минулому. Такою вона була у восьмому десятку його років у Івана Нечуя-Левицького, збайдужіла й охололо-закукурічена… А в інших сама тільки старість приносить мудрий розквіт або навіть перше зародження й народження таланту… У Лівицької-Холодної вершинні осяги, справжній вибух таланту припали на старші роки. В характері нової поезії Наталі Лівицької-Холодної найбільша подібність з останніми роками творчости Ріхарда Штрауса… а де в чому зі старим Ґете".
Серед віршів, на які звернув увагу Шевельов, є один маленький – про те, як з тиші народжується поезія
17 років працювала на фабриці з виготовлення картонних коробок
1902, 15 червня – Наталя Лівицька народилася на хуторі під Гельмязовом, тепер Золотоніський район на Черкащині. 1913-го вступила до гімназії в Золотоноші. Ще до того почала писати вірші. Не встигла закінчити навчання, бо прийшли більшовики. Середню освіту здобула в Празі.
1920 – після поразки Української Народної Республіки опинилася з батьками в еміграції в Польщі, в Тарнові, де була розташована Дипломатична місія УНР. Якийсь час батько не працював, вони з матір'ю заробляли вишиванням. У Тарнові зустріла майбутнього чоловіка Петра Холодного-молодшого.
1921 – дебютувала у віденському тижневику "Воля" під псевдонімом Наталка Волошка. 1922-го переїхала до Праги, жила в готелі "У короля Юрія". У цьому ж готелі містилася Українська Господарська академія, де вчився Петро Холодний – згодом навчальний заклад перебрався до Подєбрадів, 40 хв поїздом від Праги. Подєбради були осідком Празької школи української поезії, до якої входили, зокрема, Євген Маланюк, Юрій Дараган, Олена Теліга, Наталя Лівицька-Холодна.
1923 – вступила на факультет романських мов Карлового університету в Празі. 1927-го перевелася на філологічний факультет Варшавського університету. У Варшаві 1929 року була серед організаторів літературної групи "Танк", до якої ввійшли Євген Маланюк, Юрій Липа,
Павло Зайцев та інші. 1933-го "Танк" перетворився на видавництво "Варяг", де наступного року вийшла перша книжка Лівицької-Холодної – "Вогонь і попіл". Друга – "Сім літер" – з'явилася 1937-го, а третя – "Поезії, старі й нові" – 1986 року.
1944–1950 – життя в Німеччині, в таборах для переміщених осіб, американська зона окупації. Казала про цей час: "Моє життя – якщо поминути те, що я була заміжжю за дуже цікавою і талановитою людиною – було дуже нецікаве після війни".
1950 – переїзд до США, Нью-Йорк. Улаштувалася на фабрику з виготовлення картонних коробок, де працювала 17 літ, аж до пенсії. А Петро Холодний досить швидко прославився як художник. 1957-го вони переїхали до Йонкерса – передмістя Нью-Йорка. Фабрику поетеса не покинула. Крім того, почала викладати українську мову й літературу в школі українознавства. Також співпрацювала з Українською вільною академією наук. Дому свого подружжя не мало. 1990-го, по смерті чоловіка, поетеса переїхала до дочки й онуків у Торонто, Канада. За рік, не бажаючи їх обтяжувати, перебралася до будинку для літніх, де прожила понад 10 років. Ще й там писала вірші, які інколи губила на підлозі й покоївки підмітали їх.
2005, 26 березня – померла. За заповітом, тіло її спалено, а прах поховано на кладовищі українського православного центру в Бавнд-Бруці неподалік Нью-Йорка – поряд із чоловіком Петром Холодним і братом Миколою. Батьки також лежать тут.
Батько та брат були президентами України у вигнанні
Лівицькі – старий козацький старшинський рід із Ліплявської сотні Переяславського полку. Після скасування Гетьманщини – Золотоніський повіт, нинішня Черкащина. Рід перейшов у російське дворянство, але тримався козацьких традицій. Батько поетеси, Андрій Лівицький (1879 – 1954) був адвокатом, мировим суддею в Лубнах, у Золотоноші. З 1917 року – губернський комісар від Центральної Ради на Полтавщині. Восени 1918-го створив партизанський загін, звільнив від гетьманців Золотоношу й рушив на Київ. Тоді на чолі повстанців їхали на конях двоє – Лівицький і отаман Зелений із Трипілля. За Директорії в уряді Української Народної Республіки був міністром юстиції, керував Міністерством закордонних справ. Від жовтня 1920-го – голова уряду УНР у вигнанні.
Після вбивства Симона Петлюри 1926-го Андрій Лівицький став його наступником. Був по-полтавськи дипломатичний, "елястичний", як казали в діаспорі, тож очолював УНР в екзилі до смерті 1954-го. Його син Микола (1907–1989), брат Наталі Лівицької-Холодної, політик і журналіст – також був президентом УНР у вигнанні, у 1967–1989 роках.
Мати Наталі – Марія Ткаченко (1879–1971), дочка банкіра зі Жмеринки. Вчилася в Києві в польській гімназії. З майбутнім чоловіком познайомилася в п'ятому класі гімназії – він, студент Колегії Галагана, часто приходив до своєї сестри, Маріїної однокласниці. В еміграції очолювала Союз українок-емігранток у Польщі. Залишила мемуари "На грані двох епох", видані донькою Наталею в Нью-Йорку 1972 року, а обкладинку зробив зять – Петро Холодний-молодший.
Чоловік замолоду любив футбол, на старість – жуків
Художник Петро Холодний-молодший (1902–1990) був чоловіком Наталі Лівицької. Народився він, як сам казав, у Київському політехнічному інституті, де викладав його батько – хімік і теж художник Петро Холодний-старший. За Директорії УНР був ще й міністром освіти. 17-річний Петро служив кавалеристом у армії УНР. Потім із батьком опинився в еміграції в Польщі. А мати, три сестри й молодший брат пропали безвісти під час Денікінщини 1919 року. Вчився на інженера-хіміка в Українській господарській академії в Подєбрадах під Прагою, потім – в Українській студії пластичних мистецтв і Варшавській академії мистецтв. За наставника собі обрав професора Тихого – подобалося поєднання прізвищ: Тихий і Холодний. Там потім і сам викладав – після стажування в Італії та Франції.
Мистецтвознавці порівнюють його з Михайлом Бойчуком – бо так само орієнтувався на взірці візантійські й давньоукраїнські. Холодний-молодший поєднав їх із кубізмом і конструктивізмом. Усе, створене ним до війни, загинуло під час бомбардування Варшави у вересні 1939-го. Після того Холодний 12 літ нічого не малював. Його вітражі й іконостаси в неовізантійському стилі є в українських церквах у штатах Нью-Джерсі, Нью-Йорк, Меріленд та інших. Як замолоду любив футбол, так на старість – риболовлю й жуків. Вважав їх найдовершенішими істотами й часто малював.
5 
1
Комментарии
1