Минулого тижня працював в архіві Нобелівського комітету в Стокгольмі для чергової книжки про Франка. Часу було обмаль, тому за попередньою домовленістю я прийшов на 2 години до відкриття архіву, і мені принесли документи в окрему велику кімнату. Це була та сама кімната, де приймають рішення про Нобелівську премію. Так на пару годин я став українцем, який найближче – принаймні фізично – опинився до Нобелівської премії.

Є такий жарт: "Чи може бути Нобелівський лауреат в Україні?" – "Може, проїздом".

Український випадок – не виняток. Більшість країн не мають жодного нобелівського лауреата. 80 відсотків премій припадає на країни Заходу, з них третина – на США. Пояснення американського успіху просте. Тамтешня наука, а більшість премій є науковими, має найкраще фінансування і користає з найбільшого drain brain у світі. Відповідно, третина нобелівських лауреатів зі США є емігрантами.

У перерахунку ж кількості премій на душу населення перше місце посідає Ізраїль. Його успіх подібний до американського: тут фінансування науки не гірше, ніж у США. Але є ще національно-культурний вимір: євреям, які становлять 0,1 відсотка населення світу, належить 40 відсотків усіх премій.

У нашій частині світу левова частка премій припадає на Польщу та Росію. У російському випадку значну роль зіграв фактор холодної війни. Російські премії припадають переважно на 1960–1980‑ті, коли радянська наука працювала на військову промисловість, а тому щедро фінансувалася. Та гроші вирішують не все, культура теж має значення. Це показує Польща: за кількістю нобеліантів вона переганяє Росію.

Попри те, що українців нема серед нобелівських лауреатів, український вимір премії таки має свою історію. У 1966–1972 роках Омелян Пріцак подав кандидатури Павла Тичини, Івана Драча, Ліни Костенко та Миколи Бажана. Після анексії Криму декілька татарських та українських діячів висували на Нобелівську премію миру Мустафу Джемілєва.

Та як і в багатьох інших українських справах, пальма першості у цій історії належить Іванові Франку. 1916-го його висунув віденський священик отець Йосип Застирець, з мотивів почасти політичних: Львів кілька місяців тому звільнили від російської окупації, тому своїм поданням він хотів звернути увагу на долю українців.

Ця історія поросла вигадками. Найбільша з них: Франку не дали премію, бо смерть поета 28 травня 1916-го виключила його з числа кандидатів. Нобелівські документи показують, що ця версія неправдива. Франкову кандидатуру таки розглядали. І подання на нього підтримали не одна, а двоє людей. Другим був професор історії з Упсали Гаральд Єрне – нота бене, голова Нобелівського комітету.

І тут з'являється головна інтрига: коли дійшло до фіналу, Єрне дав негативну оцінку. Вона стосувалася не самого Франка, а й іншого кандидата, чеського поета Отокара Бжезіни. Зрештою, не так поетів, як їхніх народів: мовляв, чехи й українці ще не досить цивілізовані, щоб їхні представники могли заслуговувати на таку премію.

Не буду з'ясовувати, чому Єрне змінив думку. Натомість скажу, що ці різні історії поєднуються в одну, про яку я нагадую в останні роки в різний спосіб і за кожної нагоди. Отже, є досить закритий клуб "25 відсотків" – тих країн, де люди живуть довше і мають кращі шанси, зокрема на Нобелівську премію. Стратегічна мета України – потрапити в цей клуб. Тобто стати 26-м процентом. Реалізується ця мета через модернізацію. Франко був одним із небагатьох, який це розумів і до цього прагнув. Тому й займався не лише літературою, а й економікою. І закликав: "Більше поту, менше крові".

На жаль, українці ще не мають того люксусу, щоб вирішувати, скільки крові має бути в цій формулі. Але що вони роблять, коли мають вибір, бодай на символічному рівні?

28 травня я ходив по Львову, шукаючи сліди відзначення Франка в день його смерті. Центром рухалася урочиста хода до Дня героя. Понад тисячу осіб пройшли від пам'ятника Шевченку до пам'ятника Бандері, зупиняючись біля місць вшанування інших визначних діячів української історії.

І знаєте що? Франка в цьому списку не було

×