72-річний Іван Степанченко із села Медвин Богуславського району на Київщині має сімох кіз і 13 козенят. Доглядає разом із дружиною Вірою Андріївною, 65 років
– Як із жінкою поженилися, так і почали кізочок розводити. Першу нам на весілля моя мати подарувала. А потім пішло-поїхало.
Господар зі скрипом відчиняє оббиті ватяною ковдрою двері до низької повітки. До нього підбігає коза Білочка з білою бородою й великим вим'ям. Підставляє голову, щоб почухали її між вухами.
– Наша рекордсменка, оце недавно привела трьох козеняток, – Іван Якович чухає Білочку, а потім бере на руки 2-місячне козеня. Воно крутить головою і тихо мекає. – Козла для своїх кіз у сусідів беру. Козенята народжуються маленькі й беззубі. Жінка одразу їх у ганчірку кутає і в хату заносить, щоб обсохли.
Молока Степанченки не продають.
– У мене двоє дітей і четверо онуків. Як остається, то даємо поросятам, котам і собаці. Козу вигідніше тримати за корову, бо їй треба в п'ять разів менше їжі. На зиму заготовляю для своїх два горища сіна.
Із цинкового відра Іван Якович пересипає в червону пластикову миску натертий на крупній тертці гарбуз. Кози обступають її з усіх боків.
– Перед годуванням миски треба вимити, бо із брудного посуду кози не їдять. Говорять, скоро їх реєструватимуть і чіплятимуть у вуха бірки, як коровам. Ясно, за це треба буде платить. То я своїй бабі вже сказав: "Найду якогось шофера і до міністерства своїх кіз одвезу. Поприв'язую – і хай любуються!"
70
Комментарии
1