В'ячеслав БРЕЙШ, 47 років, художник та скульптор:
- Живопис - моє покликання. У старших класах однолітки портвейн пили, з дівчатами зустрічалися, а я сидів удома й малював. Досі отримую від цього задоволення.
У 1970-х молодь слухала Deep Purple, ABBA, а я - джаз. Слухаю його донині. Це єдиний допінг, який дозволяю собі під час роботи. Алкоголь мені заважає.
Навчався на біологічному факультеті. Думав стати мікробіологом, але не закінчив і першого курсу.
За радянських часів треба було мати освіту й трудову книжку, щоб не бути тунеядцем. Закінчив факультет технічної естетики. Працював художником-оформлювачем.
Починав художню кар'єру на Андріївському узвозі. Наприкінці 1980-х - у середині 1990-х це була зовсім інша "Андріївка". Нас було декілька художників. Хотіли заснувати там київський Монмартр. Спочатку працювали на сходах Історичного музею. Невдовзі до нас долучилися колеги. Ми спускалися нижче узвозом. Вирішили виставляти картини навпроти будинку номер 36. Почалися проблеми з бандитами. Довелося платити за "кришу". Потім влада хотіла відправити нас то на вулицю Костьольну, то на Дніпровську набережну. Врешті Андріївський відстояли. 1997-го там утворився базар - матрьошки, ювелірка, всілякі сувеніри. Зараз це - не київський Монмартр, а філіал Троєщинського ринку. Вже понад 10 років там не виставляюся.
Доки стояв на Андріївському, отримав запрошення до Парижа й Кельна. Деякий час прожив у Європі. На початку 1990-х - у одного польського художника-авангардиста. Щодня до обіду він малював по п'ять робіт розміром 1 х 1,5 метра. Пензлики тримав одночасно всіма пальцями. Решту примотував скотчем до зап'ясть та ліктів. Вечорами до нього приїжджали голландці та французи й купували ті картини по 800, 1200 доларів. На той час це були дикі гроші.
У середині 1990-х зробив панно для "Динамо-люкс", одного з перших великих клубів Києва. Роботу 3 х 7 метрів малював фарбами, які реагували на ультрафіолет. Тоді це було новинкою. Подивитися на нове слово в стінописі водили студентів Київського інженерно-будівельного інституту й Художньої академії. Після цього проекту потрапив у тусовку. Спати лягали о четвертій ранку, прокидалися - о третій дня. Надовго мене не вистачило. Люди там нещирі. Та й з віком розумієш, що часу залишається все менше, а значить, працювати треба якомога більше.
Мені близькі художники-символісти початку ХХ століття. Хочу, щоб роботи були компактними, але місткими за змістом. Зараз починаю розуміти складність етнічних орнаментів. Як дивлюся на них, з'являється враження, що там цілі послання зашифровані.
Мій живопис графічний. У мене сильна лінія - це було дано одразу. Улюблені художники - Густав Клімт, Михайло Врубель, Альфонс Муха. Лінія - те спільне, що з ними маю. Дуже подобаються роботи Фріденсрайха Хундертвассера. Це художник-примітивіст.
1997-го в французькому центрі виставляли роботи графіка Луї Філіпа Берже. У 1970 - 80-х він був дуже відомим у Франції телерекламістом. У 57 років залишив бізнес дітям, купив студію на Монмартрі й почав займатися офортом. Познайомилися, коли йому було 72. Схожий на Жака-Іва Кусто - штани з розтягнутими колінами, безформний червоний светр, ніс дзьобом та сиве волосся. Малював до останнього дня.
Луї Філіп Берже вчив: від великого полотна художника треба залишити шматок 10 х 10 сантиметрів. Якщо люди впізнають, що це фрагмент його роботи, - митець відбувся. Ти, каже, вже відбувся, твої роботи впізнавані.
Приставляю дзеркало до картини й дивлюся на відображення. Так одразу видно недоліки. Це хитрощі ще з часів Леонардо да Вінчі.
Треба постійно працювати, щоб прийшло натхнення. Талант - 10 відсотків справи, решта - праця. Приходжу до майстерні щодня. Пишу з ранку до вечора. Намагаюся чергувати діяльність - малюю, роблю інтер'єри, скульптури.
Художник, який не вміє малювати, - те саме, що лікар, який не вміє лікувати. Не обов'язково мати художню освіту, але навчитися малювати повинен.
Точно не став би художником, якби в дитинстві мене знайомили з живописом через так зване сучасне мистецтво. У ньому немає праці.
Добрими чи поганими можуть бути вчинки, але не митці. Найправильніший підхід щодо глядацької оцінки мистецтва: подобається - не подобається. Довіряй самому собі.
Митець повинен страждати. Це не означає, що йому треба вмирати в під'їзді від наркотиків або від голоду. В нього має бути жива душа. Великі твори з'являються під час складних життєвих моментів.
Цікавлюся, що роблять молоді колеги. Ті, хто пройшов через Пінчука, мені не інтересні. Там усе зав'язано на великих грошах, розкрутках. Але кожен рік ходжу на звітні виставки студентів другого-четвертого курсів Академії мистецтв. Це справжнє.
Художник має залишатися дитиною.
Треба поєднувати в собі хорошого художника з бізнесменом, щоб бути успішним сьогодні. Це рідкість. Не можу зарахувати себе до таких.
Після виставки в Музеї російського мистецтва позаторік одна журналістка написала розгромну статтю: мовляв, я - закомплексований 40-річний художник. Почитав її матеріали. Виявилося, що Шишкін - гівно, Рєпін - гівно, Айвазовський - гівно. Подумав: чого на людину ображатися, вона помістила мене в чудову компанію!
2 
1
Комментарии