Є країни, до яких їздиш-їздиш, але так, щоб перетворити ті поїздки на бодай мінімально зв'язну оповідь, то ні. Стопорить щось і все. А є країна Грузія: один поки що єдиний раз потрапив туди на тиждень – і вже два місяці тільки про неї всім охочим слухати й розповідаю. Зрештою, неохочим – теж. Запропонували, приміром, нещодавно друзі зустріти Новий рік у горах. Маючи на увазі Карпати. А я їм:
– Та хіба ж це гори? Кінь порядного джигіта такі гори за день годен накиринити. От у Грузії гори…
Або телефонує кум із гастроному:
– Іду, – повідомляє, – до тебе в гості. Подарунок придбав. Може, взяти ще хінкалі на закуску? Тут продаються заморожені.
На що я йому:
– Та хіба ж це хінкалі? Якісь пельмені з хвостиками. От у Грузії хінкалі…
До речі, хінкалі – страва, споріднена з горами. У тому сенсі, що саме там, у горах, їх і придумали. І зробили це мтіули – така етнографічна група на кшталт гуцулів. Тож як будете їхати з Тбілісі у напрямку Хрестового перевалу, починайте після фортеці Ананурі приглядатися до лівого узбіччя, щоб не пропустити придорожньої їдаленьки в селищі Пасанаурі. Для орієнтиру: в тих околицях – тільки праворуч від дороги – зливаються Біла і Чорна Арагві, як ото у нас Білий і Чорний Черемоші. Ось у Пасанаурі – неформальній мтіульській столиці – й замовляйте хінкалі, якщо бажаєте розкуштувати їхній первозданний смак. А ще ліпше – поїдьте туди з моїм новим приятелем Леваном. Він сам – наполовину мтіул, то головної хінкальні світу точно не проґавить.
– Ви, грузини, – звертаюсь я, прожувавши, до Левана, – свою країну називаєте Сакартвело, правильно? Чи означає це, що слово "Грузія" звучить для тебе образливо?
– Не те щоб образливо. Просто це слово походить від іншого – Гурджистан, країна вовків. Так нас перси прозвали. Бо тут було багато вовків. От у вас яких звірів найбільше водиться?
– Не рахував, – кажу. – Мишей, мабуть.
– Ну то сподобалося б тобі, якби вас називали якоюсь Мишанією чи Мишландією?
– Не те щоб сподобалося. Просто боюсь, що це було б справедливо. На останніх президентських і парламентських виборах ми якраз до мишей уже й довибиралися.
Як на водія і навіть як не на водія Леван – дивовижно ерудований співрозмовник. За той тиждень ми з ним устигли перебалакати про традиційне грузинське виноробство і жрецькі печери в Уплісцихе, про прикутого до кавказької скелі Прометея і подорож Ясона до гирла колхідської річки Ріоні, у водах якої Леванові пращури добували золото за допомогою баранячих шкур, про святу Ніно і царицю Тамару, про Давида IV й Іраклія II, про історичні реформи й істеричні провали Саакашвілі, а також про археологічні розкопки в околицях Дманісі.
– Знаєш Зезву і Мзію? – запитує Леван, порпаючись у своєму смартфоні.
– Особисто ні.
– Особисто їх тільки професор Лордкіпанідзе знає. Він їм і дав імена. Це найдавніші людські останки, знайдені на території Європи. Homo georgicus. Приблизно такий, – Леван простягає мені смартфон, – вони мали вигляд. Що скажеш? Схожі на давніх грузинів?
– Здається, – майже жартую я, – вони більше схожі на сучасних представників одного невідчепного від нас і вас народу.
– Але ти, – майже не жартує Леван, – голосно ніде про це не говори, бо ще почує їхній вождь і знову введе війська, щоб захистити права своїх вимерлих два мільйони років тому співвітчизників.
Прохання приятеля – закон, тому перед від'їздом я пообіцяв Леванові, що збережу своє антропологічне відкриття в таємниці. То й ви тепер дивіться, про Зезву і Мзію не надто розпатякуйте
2 
1
Комментарии