Звичайно, з людьми таке теж нерідко буває. Всілякі перевтілення й нецільові використання. Коли, приміром, чувачок, який має непересічний талант, щоби підпрацьовувати по саунах клоуном у певного типу політичних діячів, раптом стає – не при дітях буде сказано – президентом, сподіваючись упоратися з керуванням країною за допомогою тієї самої частини тіла, якою він здавав аналізи і грав на піаніно. Втім, треба визнати, що у випадку такої країни, як Україна, він, судячи з електоральних уподобань, не надто й далекий від істини.
Але я не про це. Бо девіації у світі людей мене щось цікавлять дедалі менше. На відміну від світу слів. Яких тільки чудесних відхилень від орбіти в цьому мовному космосі не трапляється: різноманітні сленги, жаргони й арго, неологізми загалом і оказіоналізми зокрема, про евфемізми з матюками й метафори з метоніміями вже навіть не згадуючи. Досліджувати не передосліджувати.
Власне, вчені все це й досліджують – лексику окремих соціальних, професійних та інших груп або оригінальні слововинаходи видатних письменників. Існують однак такі факти набування словами нових значень, до яких рукам учених дотягнутися важко. З тієї причини, що факти ці так ніколи й не виходять за межі найвужчого родинного чи дружнього кола. Ось кілька найневинніших прикладів.
Здавалося б, іменник "баран" здатен означати в Україні багато кого, але аж ніяк не мав би виступати в ролі дієслова, та ще й формально в інфінітиві, а за змістом – у наказовому способі. А тим часом у нашій сім'ї саме така трансформація з бараном і відбулася. Бо чверть століття тому я часто співав доньці моторошненьку колискову: "А-а-а, а-а-а! З'їли вовки барана. А ягничку пси, пси. Ти, дитинко, спи, спи". Потім дитинка підросла і від моїх колискових категорично відмовилася. Зате баран прижився і – вимовлений строгим тоном у родовому відмінку – досі означає команду: "Спати!" Якої, щоправда, вже давно ніхто не виконує.
Або взяти прислівник "либонь". Разом із товаришами недолі, як-от "сливе" чи "далебі", він у моєму персональному словнику завжди належав до табуйованої лексики. Ну бо як це? Вголос, на людях, цілком серйозно проректи щось подібне? Страшно й уявити. Аж котрогось разу на питання дружини, чи достатньо охолола зварена нею кава, я вмочив у горнятко язик і несподівано для себе відповів: "Либонь". Так відтоді й повелося. Якщо почуєте, як я ні сіло ні впало гукаю з кухні: "Либонь!", то не дивуйтеся. Це зовсім не вираження деякої непевності й сумніву у вірогідності висловленого, а чітке повідомлення: кава підстигла, пора пити.
А ще є редактори, які не зносять дієслова "починати". Де бачать у тексті – негайно виправляють на "заходитися". Тож відредаговані ними люди заходяться не лише енергійно працювати, а й, скажімо, думати, співати чи їсти. І от якось читаю я іноземну книжку, яку переклав один мій приятель. А у приятеля, як це заведено поміж перекладачами, теж є серед слів свої улюбленці і навпаки. І якраз від слова "заходитися" ним просто теліпає. Як і від частки "знай" для підкреслення інтенсивності й безперервності дії.
Коротше, читаю я його переклад, а там персонаж сидів собі, сидів за столом у якійсь безпросвітно бюрократичній установі – та й "заходився сонно порпатися в паперах". Редактор підсобив. То хто собі як хоче, а ми двоє вже років 10 уживаємо "заходитися" у такому приблизно значенні:
– Привіт, – дзвонить приятель. – Що поробляєш?
– Та, – кажу, – заходився знай лежати. А як добре розійдуся, то з Божою поміччю трохи й посплю.
І так далі. Гадаю, кожен читач легко може заходитися тепер доточувати до цього скромного переліку семантичних перверсій приклади з особистого досвіду.
2 
1
Комментарии