Якби хтось раптом не знав, то владна в нинішній Польщі партія, на чолі якої стоїть Ярослав Качинський, називається Prawo i Sprawiedliwos'c'. Скорочено – PiS. Що іноді породжує не надто вишукані й легко передбачувані жарти. Наприклад, коли одна відома у світі польська спортсменка публічно заявила, що підтримує згадану партію, до неї миттєво – замість Наша Гордість – пристала кличка Наша Піся.
А ще серед притомних поляків одразу після перемоги антизахідних "пісюнів" набув популярності анекдот у стилі вірменського радіо: "Що таке вершина електорального цинізму? – Це віддати свій голос за PiS і виїхати на Захід". Як і належиться добрим анекдотам, він був цілком серйозним, бо чимало виборців Качинського саме так і вчинили.
Ні, звичайно, в такому питанні, як зміна місця проживання, ніхто нікому не суддя і кожен має право шукати щастя де завгодно. Не кажучи вже про численні випадки, коли люди просто змушені кудись утікати, рятуючись від воєн, голоду, репресій, погромів та інших небезпек. Хто як хто, а ми, українці, не перше століття із певною періодичністю масово переселяємося у найвіддаленіші регіони планети – від Колими до Едмонтонщини, причому найчастіше робимо це як не з ворожої волі, то під тиском нестерпних обставин.
І тому одним із найархетипніших творів української літератури є новела Василя Стефаника "Камінний хрест" із її наскрізним мотивом неможливості ні покинути прокляту латку зрошеної потом рідної землі, ні втриматися на ній: "За цим краєм не варт собі туск до серца брати! Ца земля не годна кілько народа здержєти… Мужик не годен і вона не годна, обоє вже не годні… Але колис на ці земли буде покаяніє, бо нарід поріжеси!" Сто двадцять років минуло, а хоч би щось змінилося.
Втім, дещо все-таки змінилося. У часи створення "Камінного хреста" українці, як і поляки, були підданими чужих імперій і лише починали мріяти про вирішення власної долі демократичним шляхом. Відтоді всі ми встигли неодноразово переконатися: демократія існує не для того, щоб приводити до влади найкращих, а для того, щоб кожен ідіот – путінофіл, пісолюб, кварталофан і т. д. – мав змогу проголосувати за таких, як він. Коли в якійсь країні такого типу електорат сягає на момент виборів більшості, він віддає цю нещасну країну на поталу відповідній владі. Саме в цьому й полягає справедливість демократії. Тобто не в тому, щоб "нарід" процвітав, а в тому щоб мав те, на що в більшості своїй заслуговує.
Відтак бажання покинути батьківщину видається логічним у тих людей, які відверто виступали проти обрання актуальної влади, категорично не визнають її своєю і вважають подальше життя під нею завеликою ганьбою для себе. Я, приміром, твердо обіцяв собі емігрувати двічі: у 2004 році – якби Янукович так і залишився на посаді президента, і в 2013-му – з аналогічної причини. Сиджу тепер і думаю: а чи не ліпше з огляду на сьогоднішню ситуацію було б одразу й безнадійно програти, спакувати обіцяні валізи і не переживати впродовж цілих п'ятнадцяти років усіх цих маніакально-депресивних гойдалок тільки заради того, щоб у підсумку дочекатися пришестя Зеленського?
Проте днями я підслухав розмову кількох наших зелених пісюнів, які, виявляється, теж мріють про виїзд на Захід. Ледве стримався, щоб не запитати: "Хлопці, де логіка? Ви ж тріумфатори. Ви привели до влади таку ж досконалу порожнечу, як і та, що нею зяють ваші голови. То куди ви тепер намилилися? Добийте нас разом, ниньки Україна – це ви".
Однак не запитав. Бо подумав, що не варто їх відволікати від наміченого шляху. Всі 73 відсотки, звісно, не злиняють, але чим менше їх тут залишиться, тим вищою буде ймовірність, що сам я на старість, "хоць в нас біда, не поїду в Гамерицький край"
2 
1
Комментарии
3