Любов як професія

Не всі, звичайно, але є. Принаймні в часи мого тіснішого з ними спілкування було чимало українських філологів, які прямо давали зрозуміти, що їхній професійний вибір зумовлений передусім любов'ю до України. Відтак я, траплялося, запитував, чи можна - згідно з їхньою логікою - стверджувати, що й на факультеті, скажімо, романо-германської філології вчаться і викладають передусім патріоти Романо-Германії. На що українські філологи, як правило, відповідали трохи знервовано, мовляв, це ж зовсім різні речі.

Різні чи не різні, а наприкінці травня у Чернівцях відбулася презентація роману Василя Кожелянка "Діти застою". Василь, нагадаю, помер чотири роки тому. За життя він - завдяки "альтернативно-історичним" романам, від "Дефіляди в Москві" починаючи - устиг стати найвідомішим в Україні сучасним буковинським письменником. Після його смерті першою з неопублікованих речей вийшла "Ефіопська січ". І ось нарешті - вельми несподіваний на тлі попередньої творчості і в усіх значеннях цього слова підсумковий роман.

Чимало українських філологів прямо давали зрозуміти, що їхній професійний вибір зумовлений передусім любов'ю до України. Я запитував, чи можна - згідно з їхньою логікою - стверджувати, що й на факультеті, скажімо, романо-германської філології вчаться і викладають передусім патріоти Романо-Германії. На що українські філологи, як правило, відповідали трохи знервовано, мовляв, це ж зовсім різні речі

Отож, я наївно гадав, що самого факту виходу друком останнього роману знаного українського письменника в рідному місті досить, аби привернути до цієї події увагу місцевих українських філологів. Тим більше - такого роману. Адже задовго до презентації було поширено інформацію, що "спантеличений читач" знайде тут розділену між кількома персонажами біографію автора й узагальнений портрет розчарованого покоління, нереалізовані кохання і втрачені України, даремні в наших умовах західні ідеали і безсилу в наших головах східну мудрість, екскурси у трагічне минуле й передбачення безпросвітного майбутнього, бездонний розпач і в'їдливий гумор, ліричні відступи й ненормативні вислови.

До речі, серед іншого у "Дітях застою" читач знайде й опис сформованого на початку 1990-х прошарку "професійних українців", себто людей, що обрали собі за фах святу до України любов: "Колеги з попереднього життя, зустрівши такого неофіта на якомусь із безкінечних мітингів і розпитавши про справи, дивувалися, що ж це за професія така - любити Україну? На що "професійний українець", однією рукою підносячи вище бамбукове вудилище із саморобним синьо-жовтим прапором, а іншою розправляючи ще молоді, але вже козацькі вуса, відповідав із наростаючою агресивністю, мовляв, гречкосії-свинопаси сидять на печі, а воїни-козаки… Що саме роблять воїни-козаки, зазвичай було важко зрозуміти. Далі триндів про якесь дерево свободи, що нібито росте лише, коли його поливати кров'ю, доходив до вкритого китайкою козака, загиблого за волю, та ворона, що кряче на могилі, і зрештою запрошував колегу на "стограм", щоправда, грошей… сам розумієш, старий… і це… підемо тільки після того, як народне віче прийме резолюцію".

Неважко після всього сказаного здогадатися, що сподівання мої побачити на презентації професійних українських філологів - за винятком кількох безпосередніх учасників літпроцесу - виявилися марними. А втім, хто мені винен? Чи ж я не провів за минулі роки десятки літературних вечорів? І чи на тих вечорах не виступали найрізноманітніші письменники: за віком - від Винничука до Любки, за стилем - від Жадана до Прохаська, за легкістю спілкування - від Андруховича до Ульяненка і взагалі -  від Іздрика до Тані Малярчук? То міг би вже змиритися з думкою, що в залі, як завжди, сидітиме більше істориків і лікарів, музикантів і навіть журналістів, ніж викладачів української мови та літератури.

А найсмішніше, що я досі люблю іноді помріяти. От би - мрію іноді - дожити до таких часів, коли і в Україні люди вступатимуть на вітчизняну філологію не лише з любові до вітчизни, а й з любові до філології. Як це заведено в усіляких Романо-Германіях.

×