56-річна Наталія Юрченко має садибу по вул. Батуринській, 12. Її будинок — у котловані 6 м завглибшки. Він утворився посеред насипів від багатоповерхівки поблизу станції метро Позняки.
На приватній садибі пасуться дві кози. 10 поросят валяються в багнюці, кудкудакають кури. Униз ведуть круті потрухлі дерев'яні сходи. Із будки вилазить чорний пес, гавкає.
— Ти чого, Песику? — каже Наталія. — Його всі по-різному називають. Чоловік називає Джульбарсом, син — Мариною, а я його зву Песиком. Як ми його кастрували, він таким сумирним став, що й імені не треба.
Наталія кладе на лавку ватяну підстилку, пропонує сідати.
— Мій дід приїхав сюди 1947 року. До того жив у селі Яреськи під Полтавою. Заможно жив, його двічі розкуркулювали. Після війни переїхав до Києва. Пішов працювати в мостотряд, міст Патона строїв. Дарницька райрада відвела йому цю землю, і він почав будуватися. У мене та бумага досі лежить. Уже стара, жовта, але тисячу разів вона нас виручала. Якби її не було, "Київміськбуд" нас давно звідси виселив би.
Каже, на місці їхньої хати хочуть будувати 24-поверховий будинок.
— Тут раніше було з півсотні хат. Усіх повиселяли. Нашу сім'ю хотіли переселити ще як мама жива була. Їй за ділянку запропонували 2-кімнатну квартиру. Вона вже наче і погодилася. Треба було ще на суд піти і бумаги підписати. Перед судовим засіданням маму машина збила, кілька місяців паралізована лежала. Зараз нами налогова служба займається, а перед цим приходили з Держкомзему. Усе рахували — скільки землі собі відгородили, скільки за це платимо.
Наталія живе з чоловіком 50-річним В'ячеславом і двома дітьми від першого шлюбу. Окрему кімнату займає її колишній чоловік Михайло, 62 роки.
— Із колишнім мирно живемо. Він у нас бухгалтерією займається. Скупий, але на себе нічого не тратить. Розлучилися 15 років тому, бо випивати став. У 50 років подумала: "Якщо зараз собі чоловіка не знайду, то в 55 його в мене точно не буде".
Якось донька Тетяна запропонувала піти в Кунсткамеру на Хрещатику. Там зустріла інваліда третьої групи в товстих окулярах. Каже: "Ви женщіна моєй мічти. Я о вас мічтал усе життя". Подумала, що мені його Бог послав. Телефона тоді не було, то материн дала. Як подзвонив, мама сказала, що він не туди попав. Через місяць я узяла синові путівку на відпочинок, а він не поїхав. Приходить додому, а я саме козу доїла. Відро молока йому на голову вилила. Плюнула і поїхала в Кунсткамеру до свого прихильника. Сіла на лавці, а він вулицею ходить, листівки перехожим роздає. Дивлюся — трудолюбивий, нестарий. Познайомилися ближче. За тиждень до мене переїхав. Півроку зі Славіком прожили, а тоді розписалися.
Від першого шлюбу Наталія має чотирьох дітей — 17-річну Катерину, на рік молодшого Володимира, 22-річну Тетяну та Марію, 29 років. Молодші живуть із матір'ю.
— Катерина цього року не вступила до Києво-Могилянської академії, то тепер самоосвітою займається. Учить англійську, французьку, італійську, малює і грає на скрипці. Таня цього року закінчує ветеринарну академію, хоче відкрити приватну клініку. Маша заміж вийшла, у чоловіка живе. Володя ремонтом машин займається. Нещодавно дівчину з Луганська до нас привів, хоче жениться.
Із відра висипає поросятам у ночви варене картопляне лушпиння і тертий гарбуз. Зверху кладе сушеної люцерни.
— Ох ти моя мамочка, — чухає свиню Фросю за вухами. Та задоволено рохкає. — Фрося цього року шість поросят привела, ще й прийомних викормила. Ми їх тримаємо, щоб було чим город удобрювати.
Розповідає, що два тижні тому погодилася на переїзд.
— У "Київміськбуді" нам сказали: "Шукайте собі землю, будинок, усе вам купимо". Дітям пообіцяли квартири. Знайшла під Києвом гарну ділянку, але там тільки 20 соток. Попросила 40, бо треба все хазяйство з собою перевезти.
6 
35413
Коментарі
1