Деколонізувати Шевченка: довгий шлях повернення до себе

Від часу Революції Гідності українська нація переживає період трансформації самоусвідомлення - пришвидшеної і тим більш болісної, що відбувається на тлі війни. Переосмислюються і переглядаються класичні культурні канони, які десятиліттями нав'язувалися українцям з боку російської метрополії. Тепер, з великою кров'ю розриваючи ці штучні зв'язки - ми перечитуємо класиків, щоб глибше зрозуміти: хто ми? Які ми насправді?

Період стабільності від періоду змін відрізняється ступенем усталеності світосприйняття. Для тих, хто народився у зросійщеному середовищі, де "родная рєчь" передувала урокам української мови, шлях до власної ідентичності - це вихід із печери. Печери звички, нав'язаних цінностей, засвоєних мелодій і цитат. Там, де дитячі пісеньки й кіноцитати звучать довше, ніж голос рідної культури, пробудження вимагає зусилля розуму.

У регіонах із перерваною історичною спадщиною зустріч із власною культурою може настати вже у дорослому віці. Для когось відкриттям стають "Маланка", "Дідух" чи "Коляда" - слова, які раніше здавалися фольклорними декораціями, а виявилися знаками приналежності. Вихід із печери - не романтична мандрівка, а болісний процес: особистість змінює систему координат, а звичне світло раптом засліплює.

На цьому етапі неминуче з'являється сумнів - головний інструмент картезіанського мислення. Як колись Рене Декарт, що поставив під сумнів усе, аби знайти непохитну істину, сьогодні українське суспільство змушене перевіряти на істинність власну культурну пам'ять. У цьому сенсі фраза "Cogito ergo sum" - "мислю, отже, існую" - стає метафорою виходу з колоніальної темряви: тільки той, хто мислить, існує поза нав'язаним міфом.

Сумніву підлягає все - від топонімів і пам'ятників до класичних текстів. Український інститут національної пам'яті лише окреслює контури цього процесу, але демонтаж імперських символів виявляється ширшим за перейменування вулиць. Йдеться про очищення самої свідомості, навіть від тих образів, що здаються "своїми". Так, постаті Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки потребують не тільки вшанування, а й переосмислення.

150-річчя Лесі Українки (святкували у карантинному 2021 році) показало, що театр вагається між традиційністю й радикальним оновленням. Тарас Шевченко ж залишається полем найглибшого конфлікту: його образ десятиліттями редукували до безпечного фольклорного символу. У шкільному каноні він залишався "народним співцем" без політики - з "Садком вишневим", але без "Кавказу" та "Гадамаків". Саме такий деполітизований Шевченко влаштовував імперію: він був присутній усюди, але не діяв ніде.

Під час Майдану цей образ розколовся. На тлі революційної реальності рядки Шевченка знову набули прямого сенсу, повернули собі енергію гніву й свободи. Проте радіус зрозумілості не зміг одномоментно покрити всю Україну - лишалися багато тих, хто продовжував пережовувати імперські наративи, та діставати принагідно з пам'яті тези, мовляв, Шевченко писав російською… Навіть тепер у суспільній свідомості співіснують два Тараси - бронзовий і живий. І тут театр знову стає простором методичного сумніву: місцем, де перевіряють справжність символів.

Львівський академічний театр ляльок працює з образом Шевченка через оптику дитячого глядача. У виставі "Тарас" за Богданом Стельмахом режисер Сергій Брижань та художник Михайло Ніколаєв перенесли фокус із дорослого поета на хлопчика. Для глядача семи років Шевченко стає не пам'ятником на постаменті, а однолітком, що переживає радість, втрату, перше прагнення справедливості. Через лялькову поетику творці вибудовують світ, де майбутній поет лише шукає своє "я", ще не знаючи, що колись від його імені говоритиме нація. Це перший, дитячий крок виходу з печери - знайомство з живою людиною, а не з бронзовою постаттю.

Інший полюс - вистава "Шевченко 2.0" Харківського академічного театру імені Тараса Шевченка. Її творці застосовують до національного міфу картезіанський метод сумніву - не руйнуючи, а випробовуючи на істинність. Від задуму академіка Бориса Гриньова до постановки режисера Олександра Ковшуна (за п'єсою Дмитра Тернового) вистава пройшла всі випробовування широкомасштабним вторгненням разом із Харковом і стала своєрідним дослідом над образом пророка. На сцені - "сни на дві дії", фантасмагорія, де Поет (Валерій Брильов) зустрічає власний Міф (Олексій Грідасов) і сперечається з ним. Шевченко втомлюється від бронзи, зізнається в роздвоєності, сумнівається - і саме так повертає собі життя.

Репетиції відбувалися в Харкові, але прем'єра, через безпекову ситуацію, відбулася у Києві, в листопаді 2024 року. Простір вистави вибудуваний як полігон сумнівів: кожна сцена - зіткнення з усталеним міфом. Творча команда крок за кроком демонтує звичні уявлення: іронізує з іконографічного "діда в кожусі", полемізує з "пам'ятником", що сам собі заперечує, переосмислює мовну гібридність і травму імперського середовища, в якому формувався Шевченко. Тут поет визнає власну роздвоєність, зізнається у втомі, помиляється, ревнує, сумнівається, і саме тому стає ближчим, ніж будь-який бронзовий силует. Вистава "Шевченка 2.0" це спроба чесного діалогу - з собою, з історією, з тією культурною матрицею, у якій навіть пророк може перетворитися на декоративну ікону. У жовтні 2025 зіграти виставу вдалося й у Харкові.

"Шевченко 2.0" працює експериментальним майданчиком з перевірки смислів: що лишиться від пророка, якщо зняти шар патетики? Коли слово перестає бути гаслом, воно знову стає думкою. І ця думка - головна ознака існування. У фіналі вистави глядач виходить не з театру, а з печери - вже не до світла ілюзій, а до світла рефлексії.

Процес культурного демонтажу продовжується. Рівненський драмтеатр у програмі Другого трансформаційного фестивалю "Скрудж Фест" у грудні 2025-го розглядатиме класичні тексти як лабораторію мислення. Сцена з імператрицею у "Ночі перед Різдвом" за Гоголем стане не етнографічною розвагою, а досвідом перегляду колоніальних пластів у самій тканині сценічної інтерпретації.

Так театр виконує ту ж функцію, що й метод Декарта: він змушує сумніватися, щоб вивести з тіні. Культура мислить - отже, існує. І шлях із печери триває.

Gazeta.ua