Не тіктоком єдиним: як еволюціонує театральний глядач

Заїхала ненадовго режисерка з-за кордону, зробила що встигла, і з передпоказу недоробленої вистави поїхала далі

З одного боку - мистецтво є важливим під час війни. З іншого - Морозюк з її примітивними картинами, Дроздовський - лавреат премії Рильського з посередніми перекладами та майже кінохрестовий похід "Тарас. Повернення" проти "Памфіра"…

І у театральній царині панівну позицію намагається зайняти загальна невибагливість.

"Критикувати під час війни - не на часі! Чого вчепилися в ту афішу?" - чую про максимально крінжовий постер Кропивницького театру. "Добре, що цього керівника призначили", - радіє співрозмовниця, а на аргумент про його скоріше тимчасове "затикання дірок", аніж вирішення ситуації, реагує: "Ну хоч щось!" "Годі критикувати. Бо скоро нікого не залишиться - люди йдуть з професії", - обурюється режисерка Київського театру, про прем'єру якої я відгукнувся як про відверто слабку роботу.

Ці та сотні інших прикладів, коли глядач приходить у захват від таких робіт, де режисер навіть не з'являвся, - мають одне коріння: нерозбірливість та невибагливість.

Найпоширеніший тип театрального глядача - адепти одного/декількох театрів, які зазвичай не пропускають прем'єр улюбленців, агресують, якщо чують щось, крім компліментів, та ніколи, дуже нечасто, бувають в інших театрах. Цей справжній фанатизм є одночасно плюсом та мінусом, оскільки блокує критичне мислення та унеможливлює елементарне порівняння. Визначають гідність роботи за замовчанням.

Потреба в широкій дискусії відсутня - вистава з трендів "Тік-Тока" автоматично отримує продажі на кілька місяців вперед та не потребує розбору.

Могли б зарадити цьому незалежні огляди. Але тоді медійним майданчикам доведеться послуговуватись не пресрелізами театрів, а залучати фахівців, які є зануреними у процеси та ладні систематизувати, аналізувати, ставити запитання. А таких зовсім не багато (розділ "Медіа" з підсумків "Театральної риболовлі"). Та й характер публікацій - здебільшого інтерв'ю з творцями та майже відсутній ракурс аналізу.

Сказати, що оглядів зовсім немає - неправильно. Підсумки трапляються, але здебільшого виглядають описом вражень від переглянутого автором. Та й де зустріти правдивий розбір, коли автори усіляко оминають гострі кути? Кулуарно між собою ще можуть висловитися про мистецькі провали, але в очі творчій команді, й тим паче у нечисельних текстах - лише компліменти або максимально нейтральне згадування.

Заїхала ненадовго режисерка з-за кордону, зробила що встигла, і з передпоказу недоробленої вистави поїхала далі - спільнота змовчала. А глядач, вихований заявленим рівнем театру, не встигає відмовитися від напівфабрикату. Та й маститі режисери пускаються берега - випускають з першої сцени народну артистку випадати з жанру та замість ефектного, прописаного автором скандалу відбутися "однією нотою". Й знову тиша в критиці. То після такого "королівства кривих дзеркал" недовго й засумніватися у власних очікуваннях.

Але театральний всесвіт піклується про сатисфакцію - підкидає занурення не просто в якісні вистави, а в роботи, які суттєво виходить за рамки написаної драматургії, фізичних можливостей акторів. Приїде, прикладом, Луцький театр на гастролі, й розчинить в собі сумніви щодо погодження на менше задоволення. Продемонструють філігранну роботу із текстом, шанобливе ставлення до драматурга; змусять сидіти з відкритим ротом від сценографічної вигадливості, підстрибувати у захваті від роботи художника з костюмів та заходитися від деталей та тонкості їх відтворення; милуватися голосами (а не дослухатися до тотального шепоту акторів академічних сцен), вокальними та музичними оформленнями; всотувати в себе запропоноване режисерське вирішення та вести з ним внутрішній діалог прямо по ходу вистави, бути в середині провокативно-інтерактивного дійства, яке є не додатковою атракційною забавою, а виправданою необхідністю. Відійдеш після перегляду, стиснеш міцно творців в обіймах, й відпускати не хочеться - все ж таки не удавана вигадка про театр, який може вражати та запускати сирот по шкірі. Бо якщо без цього - тоді для чого це все?

А як бути з глядачами однієї вистави/театру? Однозначно, берегти їх, плекати та оберігати - бо вони є першою лінією оборони своїх кумирів. Хіба що час від часу підштовхувати до розширення власного світогляду через перегляд вистави іншого театру (не як зрада, а як саморозвиток) та насичувати інформаційний простір аналітичними та критичними текстами. Такий він, трансформаційний шлях театрального глядача - від невибагливості до вимогливості. А там і театри не дозволятимуть своїм акторам прогулюватися сценою та кидати до глядацької зали вставні репліки типу "Ох і влетить помічникові, який на вішак халата забув повісити!" Виграє кожен!

Ходіть до театру та отримуйте яскраві враження!

Спеціально для Gazeta.ua