Прірва росте. Кому буде найлегше після війни?

Нерозуміння того, як же воно тим, хто там, викликає ряд дивних питань, а відтак і умовиводів

А все ж прірва більшає. Між нами і ними. Між ними і мною. Між усіма.

Нікого ні в чому не хочу звинуватити (звинуватити – в останню чергу), ні на кого не натякаю. Це загальні спостереження. Прірва є. Розширюється, більшає, поглиблюється. Нерозуміння того, як же воно тим, хто там, викликає ряд дивних питань, а відтак умовиводів. Ні, це не ображає, не тисне на криваві мозолі і не запалює в голові ветеранські флешбеки. Насправді більшості тим, хто там – байдуже. Вони охоче діляться тим, що пережили, що бачили. Ніжки і ручки в траншеях, смерті друзів, тваринний страх. Про це можна говорити. Не всі можуть, звісно. Але більшість говорять. Спокійно, нерідко з гумором – печальним і чорним, як очі полоненого цигана. Але дратує – якщо це слово тут доречне… швидше дивує – інше.

– Що ви відчували?

Це нормальне питання. Ти не перенесеш свої емоції в голову іншій людині, але зможеш описати це. Це норм. Багатьом норм. Я відчував страх. Мені було боляче. Я хотів додому. Я весь час хотів спати. З цим добре ділитися.

– Як це було?

Тут все просто. Ми прийшли – побачили море мертвих тіл, зачистили залишки, одного взяли в полон, двоє наших втратили кінцівки

Це нормальне питання. Тут все просто. Ми прийшли – побачили море мертвих тіл, зачистили залишки, одного взяли в полон, двоє наших втратили кінцівки на мінах, потім нас накрили, думали не втримаємо, але втримали. Підтягнувся танчик – всіх врятував. З цим добре ділитися.

Є прості питання і прості відповіді, на які хочеться відповідати. Але от що помітив – коли з простого роблять складне – дратує (дивує). Коли ходять довкола, говорячи до тебе як до діда з деменцією, що замочив останні штани. Або як до дитини, що втратила довіру до дорослих. Обережний такий підхід, слизенький, мов у переговорників.

І тут більшає прірва. Ця обережність – вона копає глибоко і широко. І всі ці круглі столи туди ж. Обережність. Ми не хочемо завдати вам болю, але нам важливо почути… та ви можете не відповідати, якщо вам боляче.

Та ні*уя не боляче. Своє боляче я потім виплачу. Кажіть конкретно: що вас цікавить?

Туди ж усі ці навколофілософські танці. Давайте проговоримо ротом ці їхні травматичні досвіди, тобто наші. Тобто їхні. Все-таки наші, бо ж ми всі в одному човні. Й задумливо схилимо голови. Така собі спокута цивільного. Анамнез душевнохворого. Давайте поговоримо про це ще й на книжковій ярмарці, сидячи, фактично, на проході. Може якесь чудо з коктейлем в руках зупиниться і послухає цю *бану філософію про досвіди, що руйнують, про пошук правди через кризу особистості, про точки перетину наших і ваших.

Та це не працює. Це дратує. Соплива лівацька літургія, обережненьке таке вичавлювання наративчиків з досвіду інших.

А потім там же після круглого столу зустрічаються двоє комбатантів і говорять, не підбираючи слів. Бо їм по*уй на все це. Бо бачили м'ясо

А потім там же після круглого столу зустрічаються двоє комбатантів і говорять, не підбираючи слів. Бо їм по*уй на все це. Бо бачили м'ясо. І лише вони вдвох можуть говорити між собою, не думаючи про криваві мозолі одне одного. А інші не можуть. От і прірва. І глибшає. І ширшає. Але ніхто не винен. Так є.

І круглі столи потрібні, бо там говорять ротами. І питання треба ставити, бо якщо не питати – не розкажуть. І просто говорити, щоб зрозуміти. Але не зрозуміють. Ні ваші наших, ні наші ваших. Прірва більшає. І так буде.

А тим, хто повернеться, буде важко, але буде найлегше. Бо вони нікому нічого не винні, їм по*уй і вони в привілейованому становищі тих, хто там був. І це теж соціальний виклик, прірва і печаль. І всім нам, тим, хто дотягне до миру, доведеться з цим жити. І вирішення цієї проблеми немає. І не буде.

А може, й буде. Колись.

Оригінал

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі