Справедлива демобілізація - або що? У ЗСУ назріває вибух

СЗЧ, або самовільне залишення частини - карається кримінальною відповідальністю. І український військовий, який воює з 2019 року зважився на це, щоби нарешті привернути увагу влади і суспільства до нашої найбільшої проблеми: справедливої мобілізації і демобілізації бійців. Про що це?

Ще взимку я писав про прірву. Писав як умів - образно і експресивно.

Я писав про прірву, яка може стати настільки широкою і глибокою, що розведе всіх, розлучить, розвалить зсередини і, що там уже, розіб'є. Тоді мене дехто звинуватив у тому, що я сам подібними дописами розколюю суспільство. Що не всі створені для війни, не кожен здатен взяти до рук зброю, а я оце лише маніпулюю і хайпую на такій непростій темі.

Тема була справді непроста, її загострення почалося ще рік тому, коли ми всі чекали на правильні рішення від держави: конкретні строки служби, справедливий процес мобілізації, а зрештою - акцептування соціального запиту від найважливішої страти нинішнього суспільства - людей у формі. Тоді всі очікували якогось зсуву. Військові сподівалися, що невдовзі їм надійде заміна, яка стане на все готове й не вигрібатиме лайно серед хаосу, як вигрібали добровольці у перші місяці великого нашестя.

Цивільні ж очікували, що військові гребтимуть у цьому лайні й надалі, забезпечуючи комфортне тилове життя усім, хто не на службі. Черешеньки, у свою чергу, чекали, що воно все якось затягнеться, мов виразка під листком капусти. А воно - диви - ніяк не затягується. І служба - безстрокова. І мобілізація - смішна. Деякі індульговані за п'ятивідсотковий податок наповнювачі бюджету продовжили вивергати катастрофічну єресь про економічне бронювання і про те, що воювати мають військові. Тоді як військові - виявилися взагалі не військовими, а такими ж цивільними, лише з тією різницею, що в потрібний момент не обісралися і впряглися тягловими у цей нескінченний процес із порятунку країни.

Словом, все це так нудно, що аж щелепу зводить. Бо хочеться шукати смисл у живій природі, любові і творчості, натомість шукаєш його у боротьбі з веганським ухилянством. Але, ясна річ, не знаходиш. Та і яка це боротьба? Так, слова одні.

Про дії вже тоді почали активно говорити. Спершу несміливо, а потім цілком конкретно. Говорили різні люди. Не всі. Але багато. В моєму колі десь рік тому вперше прозвучала фраза про публічне СЗЧ. Бо про замученість, про невивозимість, про паркетну пургу типу "а в вєлікую отєчствєную воєвалі до конца, і одной палкой на троіх" - то вже давно говорилося. А от конкретно про "піду в СЗЧ публічно" - з осені 23-го.

А хто може піти в СЗЧ публічно? Лише публічні люди. І не лише ті, хто в бойових, і не лише ті, хто ригає від фрази "тут беерка прийшла". Всі, хто втомився від несправедливого розподілу ролей. Сергій Гнєзділов це зробив першим. І зробив це чесно. Не виправдовую, не засуджую, але тривожуся.

Це доміно дуже скоро може посипатися. Десь із березня. Бо багато хто собі сам поставив конкретні строки служби: три роки. Три роки - це чимало. Це прямо дуже багато. У березні в мене, наприклад, буде 4 роки і два місяці, що я віддав службі. Більшість із цього часу я провів в лісах і полях, зрідка навідуючись у спокійні міста, де ніфіга не видно, що іде боротьба за виживання. Боротьба за виживання йде там, де виживають. На позиціях у начисто виголених посадках. На островах. В полях. Де зариваєшся носом у землю так, що потім ще тиждень відхаркуєш чорні соплі. Де сидиш в окопі з двохсотими. Де копаєш, не спиш, знову копаєш. Отам боротьба за виживання. І витягує це все переважно піхота. Діди витягують. Заручники війни та системи. Саме тієї системи, яку все влаштовує, поки не рвоне. А скоро рвоне. І це буде прямо дуже неприємно і пожежонебезпечно. Проігнорувати не вдасться. Бо одна справа - тихі сзчешники, що розбіглися селами та містечками, а інша - публічна і серйозна розмова з тими, кого слухають не лише тут, але й на заході. Слухають, дослухаються, роблять висновки.

І розмова ця буде відверта. На категоричну відповідь від держави, що демобілізація неможлива, є проста у своїй наївності відповідь: так мобілізуйте! Корупція не дозволяє? Так а я чому маю за ваші помилки віддуватися? Я достатньо довго захищаю державність, а ти, як держава, маєш давати прочухана всім, хто заважає тебе захищати. Оцим чмошникам у ВЛК, що мають свій прайс, оцим юристам, які фіктивно розлучають, женять, хоронять і так далі, оцим от покидькам із барсєтками під ТЦК, що "рєшают тут за чєловєчка"... Це простий запит на справедливість. І наївний, так? Нехай наївний. Але чесний.

Військовослужбовець не мусить копирсатися ще й у цьому лайні. Він приходить і каже: я віддав здоров'я, час, сім'ю, яка розвалилася, робочі навички, що просрав, життя, яке не пожив. І вимагаю простої справедливості без казенних відмовок і перекидання відповідальності. Я стерся, згорів, мене майже немає, і хочу повернутися у цивільне життя гідно. З честю. З медалями. З шаною. Інакше я йду жити своє життя, яке жив до. Бо люблю його. А ще люблю, коли мене не дурять. Коли не роблять крайнім. І не виношу, що мою готовність померти зрештою за якихось два роки забули й натомість таврували мене потенційним зрадником, кримінальником і дезертиром…

Як же хочеться про все це мовчати. Але говоримо. Ті, хто можуть і хто має право про це говорити. А прірва ширшає. І не я її розширюю. Зовсім ні. Але бачу, що все це ні на який клей вже не посадиш і ніяким скотчем не перемотаєш. Та і не хочеться вже.

Оригінал