Дні розпачу та спеки. Якою буде ціна нашої перемоги?

Нехай би все було як колись, але краще. І щоб не було всіх тих, хто хоче, щоб не було нас

Це дні розпачу. Розпач, туга і застояна темрява, в якій ніяк не намацаєш вмикач світла. Водиш рукою по вологій стіні, та натрапляєш лише на щось слизьке і холодне, гидливо прибираєш руку, а тоді знову намагаєшся відшукати той клятий вмикач.

Все, що відбувається тут, все що відбувається там, тривожні повідомлення, дзвінок начмеда, сповнений безсилля і відчаю. Повідомлення від моїх хлопців, які там. А що там? Штурм, позиції, танчіки, авіація, роз**бані машини, 300, 200… Інформація – страшна і тиха – надходить з різних джерел. Повідомлення летять, мов гради, – не знаєш, яке *бане поруч, не знаєш, яке буде фатальним.

Сьогодні у Києві прощалися з Вікою. У суботу з Женею. Інші, ті, з ким не прощатимуться в Михайлівському, – щодня. Нічого не хочу говорити про ціну. Не хочу її знати. Головне не залізти в мінус. А ми близько.

І тим дивніше перебувати в цей час у Києві, ходити щодня на службу, шикуватися, мов строковик, виходити на обід, говорити про літературу, говорити про життя, говорити ні про що, або не говорити, а сидіти з порожньою головою, механічно роблячи свою роботу, а потім повертатися додому… А вдома що? Лягаєш на диван і лежиш, слухаєш серпокрильців, дивишся на немитий посуд, на нерозібрані посилки, на неполиті квіти, у стелю дивишся, ніби на ній зараз щось з'явиться, якась відповідь. А відповіді немає.

Саша сказав, що для нашої літератури головне, аби не гинули письменники.

А для нашої медицини – аби не гинули медики.

І щоб ресторатори не гинули. І програмісти щоб жили. І менеджери всі повернулися і продовжили сидіти на телефонах, обдзвонюючи клієнтів. І щоб трактори не підривалися на мінах. І щоб все так було, як було колись, але краще. І щоб не було всіх тих, хто хоче, щоб не було нас. І щоб усім щастя даром, і щоб ніхто не пішов ображеним.

Це дні розпачу і липкої спеки. Але я знаю, що колись буде гроза, яка всіх нас врятує, бо вже не раз рятувала. І ми співатимемо, і ми танцюватимемо, і обійматимемося так, ніби перемогли. Бо перемогли. А поки піду поллю квіти, які ні в чому не винні.

Оригінал