НАТО не загрожує безпеці РФ. Але є одне "але"

Пасивна згода Кремля на вступ Фінляндії ще більше підірвала спроби Росії зображувати з себе жертву агресії НАТО

Фінляндія стала 31-м членом НАТО, і тиша через це в Росії приголомшує. Уже більше року Кремль використовує віддалену перспективу членства України в Альянсі для виправдання найбільшого європейського конфлікту з часів Другої світової війни. Навпаки, Москва практично не чинила опору приєднанню сусідньої Фінляндії, незважаючи на те, що це збільшило більш ніж удвічі довжину спільного кордону НАТО з Росією, – пише Пітер Дікінсон для Atlantic Council.

Очевидна відсутність занепокоєння Росії щодо вступу Фінляндії порушує очевидні запитання щодо обґрунтованості спроб Володимира Путіна показати вторгнення в Україну як розумну відповідь на поступове розширення НАТО. Якби Путін справді відчував, що Альянс загрожує безпеці РФ, він міг би спробувати зірвати заявку Фінляндії на членство, поєднуючи дипломатичний та військовий тиск. Принаймні міг різко збільшити присутність російської армії у регіоні. Натомість майже нічого не зробив.

У період після подання Гельсінкі у травні 2022 року заявки на членство в НАТО Москва в основному обмежувалася бурчанням щодо процесу вступу. Водночас час Росія вивела до 80% своїх сил із прикордонної з Фінляндією зони.

Кремлівські чиновники реагували на членство Фінляндії, обіцяючи посилити військовий потенціал Росії у прикордонній зоні. Але такий запізнілий галас лише підкреслює, наскільки незадовільною була загальна реакція РФ. Контраст із руйнівним застосуванням сили Москвою в Україні навряд чи може бути ще більшим.

Чому Путін так спокійно ставився до членства в НАТО одного сусіда, водночас веде велику війну через малоймовірні перспективи в НАТО іншого? Зрештою, навіть незважаючи на те, що російська армія активно задіяна в Україні, Путін надалі має у своєму розпорядженні величезні додаткові військові, дипломатичні, кібернетичні та економічні ресурси. Ймовірно, міг би протидіяти заявці фінів вступити в НАТО різними способами. Ця невідповідність має мало спільного з законними міркуваннями безпеки. Навпаки, відображає непримиренний імперіалізм, що формує особисту думку Путіна і визначає національну ідентичність сучасної Росії.

З перших років свого правління Путін не приховував своєї гіркоти через розпад СРСР, що він завжди вважав поразкою Росії. У 2005 році, коли назвав розпад СРСР "найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття", то підкреслив, що це трагедія "російського народу" та мільйонів росіян, які раптом опинилися за межами Росії, у нових незалежних країнах, таких як Україна. У 2021 році Путін пішов ще далі, оплакуючи розпад СРСР як "крах історичної Росії під іменем СРСР".

Іншими словами, Путін розглядає всю радянську епоху як продовження царської Російської імперії, а події 1991 вважає далеко не остаточними.

Путінське почуття історичної несправедливості призвело до нездорової одержимості Україною, яка, як він наполягає, є невід'ємною частиною історичної Росії, яка зазнала штучного відділення. Він любить стверджувати, що українці – це насправді росіяни або "один народ". У липні 2021 року він зробив незвичайний, але показовий крок, опублікувавши довге есе, де доводив нелегітимність української державності.

Ця фіксація ще більше підбадьорює, що поява демократичної України може послужити каталізатором аналогічних змін у самій Росії. Путіна надалі переслідують продемократичні повстання, що охопили Центральну Європу наприкінці 1980-х, коли він був молодим офіцером КДБ у Східній Німеччині. Він розглядає прагнення сучасної України до демократії як загрозу його авторитарному режиму. Невипадково напередодні торішнього вторгнення він почав називати Україну "антиросією".

За останні 13 місяців повномасштабної війни імперські цілі Путіна в Україні стають дедалі очевиднішими. Він порівняв своє вторгнення з імперськими завоюваннями російського царя Петра I у XVIII столітті, і не раз говорив про повернення історичних російських земель, намагаючись анексувати чотири частково окуповані українські області, що становлять майже 20% країни.

Його армія проводить жорстоку політику русифікації по всій окупованій Україні, включаючи страти, насильницькі депортації, викорінення українських національних символів і повсюдне застосування тортур щодо всіх, кого вважають потенційним противником російського правління.

Імперіалістичні погляди Путіна на Україну не викликають заперечень усередині російської аудиторії. Хоча суспільний ентузіазм щодо вторгнення може бути різним, багато росіян поділяють путінське неприйняття української державності. Водночас мільйони громадян РФ, схоже, спокійно ставляться до явно імперського порядку денного. Однак такі виправдання були б катастрофічними на міжнародній арені. Щоб прикрити їх, Путін спробував представити вторгнення як захисний крок, наголосивши на давніх претензіях Росії до розширення НАТО після 1991 року.

Такий підхід добре зарекомендував себе в міжнародному кліматі, забарвленому антизахідними настроями та поширеними підозрами щодо домінуючої ролі Америки у світових справах.

За останній рік аргумент про розширення НАТО виявився найефективнішим із численних наративів, які просуває Кремль для захисту вторгнення. У той час як світову аудиторію здебільшого не переконали російські спроби показати війну як боротьбу з усім – від західної культури скасування до сатаністів та вигаданих "українських нацистів", звинувачення Москви на адресу НАТО знайшли відгук у світі. Заяви Кремля про відповідальність Альянсу за війну підтримали багато хто – від глави Китаю Сі Цзіньпіна до видатних західних академіків, і навіть Папи Франциска.

Успіх виправдань Росії щодо "протидії розширенню НАТО" спотворив світове сприйняття того, що є найбільш нахабним прикладом європейської агресії з часів Гітлера та Сталіна. Це спонукало багатьох коментаторів розглядати війну як зіткнення двох супердержав, що конкурують, а не як геноцидне вторгнення експансіоністської імперії. Це, природно, вплинуло на зусилля щодо припинення війни – заклики допомогти Україні захиститися часто наштовхувалися на вимоги до НАТО щодо деескалації.

Насправді, звинувачення Росії щодо втягування України в НАТО ніколи не витримували серйозної перевірки. Далекий від того, щоб переслідувати Україну, Альянс фактично не почув заклику дати країні План дій щодо членства у 2008 році. Натомість погодився на розпливчасті обіцянки майбутнього членства. НАТО послідовно відмовляється переглядати цю позицію. Навіть після початку російської агресії проти України з захопленням Криму в 2014 році. Напередодні повномасштабного вторгнення минулого року широко визнавали, що Україна перебуває на відстані десятиліть від потенційного вступу в Альянс.

Кремль стверджує, що навіть без членства України будь-яке поглиблення співпраці між НАТО та Україною є неприйнятною загрозою безпеці. Однак ігнорується членство в НАТО Естонії, Латвії та Литви. Кожна з них межує з Росією. Три балтійські держави так само близькі до Москви, як і Україна, і вже майже 20 років вони повноправні члени Альянсу без серйозних інцидентів.

Пасивна згода Кремля на вступ Фінляндії ще більше підірвала спроби Росії зображувати з себе жертву агресії НАТО. Москва, яка роками наполягала, що багато в чому уявна присутність Альянсу в Україні є екзистенційною загрозою для Росії, тепер має пояснити, чому нове розширення кордонів з НАТО на 1340 км є настільки несуттєвим. Можливо, вони хочуть показати міжнародній аудиторії зовсім іншу картину, але Путін та його кремлівські колеги ясно усвідомлюють, що будь-які розмови про напад НАТО на Росію – абсурдні.

Це не означає, що невдоволення Росії через розширення НАТО цілком фальшиві. Навпаки, заперечення Москви цілком реальні, але кореняться в образі, а не в реальних побоюваннях щодо безпеки.

Розчарування Кремля через розширення присутності Альянсу неважко зрозуміти. Хоча НАТО не становить реальної загрози безпеці самої Росії, це створює серйозні перешкоди для російського імперіалізму. Простіше кажучи, НАТО не дозволяє Росії залякувати своїх сусідів.

Це має дати харч для роздумів критикам розширення НАТО. Опоненти давно звинувачують Альянс, що спровокував Росію, прийнявши країни колишнього Східного блоку. Але тепер стає ще більш очевидним, що рішення тримати Україну в міжнародній ізоляції на практиці було набагато більш провокаційним. Гарантії безпеки, які дає членство в НАТО, ймовірно, єдина причина, через яку ми зараз не стикаємося зі ще більшою війною та подальшим російським вторгненням. Якщо Україна не зможе забезпечити собі аналогічні гарантії безпеки, міцний мир у Східній Європі, швидше за все, залишиться недосяжним.

Переклад Gazeta.ua