Без світла та під саундтрек тривог. Як живе український театр

Змінюються реалії, підлаштовується театр, і тільки глядач лишається, яким був, – прекрасним

Всі фрази про зміни, про адаптацію до нових умов та викликів настільки затерлися медійно та побутово, що майже не придатні до використання. При цьому й самі зміни відбуваються, й адаптація проходять. Досить красномовно це відбивається на театральному прикладі.

Замальовка з театрального фестивалю (так, під час війни фестивалі тривають. Далеко не всі з числа запланованих та, звісно, лише там, де ситуація цьому сприяє).

В жовтні восьмий фестиваль "Комора" вдався у Кам'янці-Подільському. Й три з чотирьох конкурсних днів минули гладесенько, завдячуючи Збройним силам України.

Остання вистава перед підбиттям підсумків та оголошенням переможців – "Марко із Котигорошівки" у постановці Інни та Івана Даніліних – спільна робота двох театральних студій з міста Чернівці. Яскравий початок, пісенно-танцювальний вступ, колоритно по-національному вбрана малеча піднімає градус глядацького сприйняття...

Раптом – гучний гуркіт – і це на сцені. За секунду то тут, то там глядацькою залою спрацьовують оповіщення повітряної тривоги. Виставу, звісно, перервали, і глядачі із акторами перемістилися у сховище. Вийшла додаткова година мистецького спілкування. Спілкування у бомбосховищі.

Мистецькі побачення у Кривому Розі – та ще рідкісна зустріч. Прикладом, прем'єрну стрічку "Я працюю на цвинтарі", рясно прикрашену потужними роботами театральних акторів (Римма Зюбіна, Андрій Ісаєв, Віктор та Оксана Жданови, Олена Хохлаткіна та інші) пішов дивитися першим сеансом. За календарем воєнного часу це був наступний день після вціленої рашистами криворізької дамби. "Активничали" окупанти по місту й наступними днями. Одним словом, фільм вдалося додивитися лише з третьої спроби.

Але кіно кіном – навіть із перериваннями. Продовження дії носить виключно технічний характер – акторські ресурси цим не задіюються. Й зовсім інша ситуація із театром, де зупиняти, переривати доводиться людей, що напрацьовували внутрішній стан своїх персонажів, створювали відповідну атмосферу, вели глядача за собою... І тут – стоп. А чи відбувається той старт, й чи з того самого моменту по завершенню тривоги?

Український малий драматичний театр робить в своєму роді унікальні пропозиції – перед виставами відбувається лекція від літературного критика Євгена Стасіневича, що занурює у контекст автора. Цього перерваного разу йшлося про драматургічного титана Миколу Куліша. Такої уваги ще пошукати треба – коли кожне слово лектора з'їдалося ще у повітрі. І ось технічна пауза перед переглядом "Маклени Граси" у постановці Дмитра Весельського. Заряд акторів, повний грим із готовністю – і понадгодинна тривога, яка з кожною наступною хвилиною все напевніше унеможливлювала показ вистави – до розрахунків нині додаються й крайні зазори до комендантської години.

При цьому український глядач – прекрасний. Спраглий до театру, тому готовий ховатися на час тривоги, чекати скільки потрібно заради того, щоб подарувати своє тепло акторам, підтримати улюблені театри. Театральний глядач й без того комунікабельний у передчутті мистецтва. А в умовах спільного перебування під час тривоги – й просто рідні душі: від виходу до офлайну театральних чатиків до повноцінного театрального лікбезу. Саме в цих розмовах відбувається обмін інформації – від рекомендацій, хто що бачив, до обміну історичними знаннями про театр, дискусій про роль театру загалом та під час війни зокрема.

Нова реалія останніх тижнів – "Дяка ДТЕКу за можливість зіграти виставу" – яке вперше почув з прем'єрної сцени вистави Київського театру на Печерську, а далі знову і знову. Далеко не зайвим буває перевірити соцмережі театру перед тим, як рушити на заплановану виставу. Бувають, аварійні відключення вносять свої коригування до театральної афіші.

У дещо вигіднішому положення почуваються вистави, "замішані" переважно на акторській грі із мінімум електрики. Такі можуть собі дозволити не звертати увагу на вимкнене світло – атмосфера набуває нового сенсу у мерехтінні вогників свічок. Або продовження вистави під промінчиком світлового прибору, як це сталося під час вистави "Альбатроси" Стаса Жиркова у Київському театрі на Лівому березі.

Грати чи не грати під час тривоги або без світла – досить складне рішення для всіх. Основною мірою для театрів – чи є у них така технічна можливість, наскільки вони відповідально ставляться до безпеки свого глядача. А те, що відвідувачі отримують унікальний досвід, – жодних сумнівів. Ще пошукати треба в історії театру випадки, коли Віолетта в "Травіаті" залишається живою. Не може бути? Проте глядачі прем'єри Анатолія Солов'яненка в Національній опері України бачили це на власні очі, коли полишали оперу Верді через оголошену тривогу за 10 хвилин до трагічної розв'язки.

Стали непоодинокими перенесені вистави одразу до сховищ. "Сцена в укритті" працює у прифронтовому Миколаєві; напис "Театр в укритті" маркує прем'єрну афішу Одеського театру ім. Василька. До останнього тривали в облаштованій сцені у сховищі репетиції театру-студії "Діалог" з Калинівки, що на Вінниччині – проте прем'єру "Замазури" за Янушем Гловацьким пощастило зіграти все ж на основній сцені. Досвід переобладнання бомбосховищ у сценічні майданчики поширюється Кривим Рогом – активісти місцевого ОСББ запустили арт-простір "Бомбік", на момент публікації тексту подібні ініціативи розійшлися й іншими районами міста. Хоч зі зв'язком у сховищах не дуже, проте й сирен не чутно, та й максимально безпечний дотик до мистецтва.

Але будь-яка сирена, навіть найдовша, завершується.

Глядачі кам'янського фестивалю "Комора", про який йшлося на початку оповіді, зайняли свої місця. Актори, ніби в кожного всередині додатково стисли пружину, вистрибнули на сцену з багатократно збільшеною енергією. Там і за сюжетом Змію-гадині було без шансів – карапуз з Котигорошівки із своїми побратимами отримали блискавичну та беззаперечну перемогу. Власне, зробили те, до чого й наближується театр воєнного часу – до проєкції дня завтрашнього – пильне вдивляння в перемогу, опрацювання періоду відбудови мирного життя та унеможливлювання воєнної агресії у перериванні вічного театрального мистецтва.

Спеціально для Gazeta.ua