Війна входить у вирішальну фазу. Про компроміс не може бути мови

Українці не мають іншого вибору, окрім як перемогти

З того часу, як 24 лютого війська Володимира Путіна вперше перетнули український кордон, не бракувало західних коментаторів, які намагаються пояснити, чому Україна дійсно не має іншого вибору, як запропонувати Росії "землю в обмін на мир". Попри ряд українських військових успіхів і дедалі більше свідчень, що російське вторгнення видихлося, заклики до компромісного миру продовжуються, – пише Пітер Дікінсон для Atlantic Council.

Самозвані реалісти зовнішньої політики, які стоять за цими закликами, як правило, не беруть до уваги факт, що земля, яку вони так прагнуть віддати, насправді є домом для мільйонів українців, яким загрожує безрадісне майбутнє в умовах тривалої російської окупації. Такі аргументи відображають фундаментальну нездатність зрозуміти нерозкаяний імперіалізм сучасної російської ідентичності та ціль геноциду, що лежать в основі вторгнення в Україну.

Багато хто в таборі реалістів надалі переконаний, що коріння нинішнього конфлікту лежить у розширенні НАТО та вторгненні Заходу в традиційну сферу впливу Росії. Зазвичай вони ставляться до сьогоднішньої війни як до цілком раціональної геополітичної суперечки і наполягають, що дії Путіна, якими б жорстокими вони не були, є більш менш неминучою відповіддю на власну провокаційну політику Заходу протягом десятиліть після розпаду СРСР.

Цей дружній Кремлю наратив ніколи не витримував серйозної перевірки. Зрештою, навіть найзапекліші російські пропагандисти визнають, що вся ідея нападу НАТО на Росію – чиста фантазія. Навіть якщо Альянс справді виношував плани вторгнення в Росію, чому б йому просто не використати країни Балтії, які мають таку саму географічну близькість, як Україна, і є членами блоку вже майже 20 років?

Події останніх шести місяців ще більше підірвали довіру до міфів Москви про НАТО. Високі кремлівські чиновники тепер відкрито визнають, що нинішнє російське вторгнення продовжуватиметься, навіть якщо Україна повністю виключить членство в НАТО і офіційно ухвалить нейтралітет, як колись пропонував президент Володимир Зеленський.

Тим часом Росія майже покірно прийняла недавнє рішення сусідньої Фінляндії вступити в НАТО. Ця лагідна відповідь на прискорену заявку Гельсінкі на членство перетворила в насмішку протести Кремля щодо неприйнятності зростаючої присутності НАТО біля кордонів Росії.

Насправді, звичайно, Путін чудово розуміє, що НАТО не загрожує безпеці Росії. Він просто використав проблему у своїх цілях.

Російський диктатор використав розбіжності на Заході щодо розумності розширення Альянсу після 1991 року як зручний спосіб замаскувати і узаконити свою власну історичну місію зі знищення незалежної України.

Путін – останній у довгій черзі російських правителів, які хотіли викорінити українську ідентичність та стерти Україну з карти Європи. Ця темна історія дає важливий контекст для тих, хто хоче розібратися в сьогоднішній війні. Нинішнє вторгнення – остання ланка в безперервному ланцюзі імперського гніту, що налічує понад 300 років.

Протягом століть російські режими, що змінювали один одного, безжально пригнічували прагнення України до незалежності, проводячи русифікації хвилю за хвилею. Покоління українців були позбавлені свого минулого, їм забороняли використовувати рідну мову. Пік припав на початок 1930-х, коли мільйони людей померли від голоду внаслідок геноциду, влаштованого радянським диктатором Сталіним для викорінення української національної ідентичності у її глибинних сільських районах.

Хоча Україна офіційно здобула незалежність у 1991 році, Росія так і не змирилася з цим відділенням. Натомість вона прагнула міцно утримати незалежну Україну в орбіті Кремля та розглядала спроби Києва прийняти демократичне європейське майбутнє як екзистенційну загрозу авторитарній Москві, якій слід запобігти практично за будь-яку ціну.

Протягом усього свого правління у зовнішньополітичному мисленні Путіна домінувала необхідність або контролювати Україну, або знищити її. Його поворот від раннього співробітництва з Заходом до конфронтації у стилі холодної війни став прямою відповіддю на Помаранчеву революцію 2004 року. Через 10 років, коли мільйони українців знову вийшли на вулиці на захист свого європейського вибору і демократії, що зароджується, Путін пішов ще далі і наказав своїм військам втрутитися. Захоплення Криму в 2014 році та окупація Донбасу підготували ґрунт для масштабного вторгнення цього року та показали готовність Путіна йти на значні жертви заради вирішення українського питання.

Хоча прихильники умиротворення цілком можуть не знати про справжні наміри Росії, українці не мають таких ілюзій. Вони до болю знайомі з глибоко вкоріненою в Росії культурою заперечення права їх країни на існування. Вони також звертають увагу, що російська риторика щодо України ставала дедалі радикальнішою в місяці перед вторгненням. Сам Путін у липні 2021 року опублікував шалене історичне есе на 5000 слів, яке багато хто порівняв з оголошенням війни української державності.

З наближенням початку військових дій одержимість Путіна знищенням України ставала все більш очевидною. Він проголосив Україну невід'ємною частиною власної історії, культури та духовного простору Росії, водночас засудивши нинішню українську державу як нелегітимну, "антиросійську", з якою більше не можна миритися.

Протягом перших шести місяців вторгнення геноцидальні наміри Росії стали все більш очевидними. Чиновники режиму регулярно ставлять під сумнів подальше існування України, а дебати про бажаність геноциду в Україні стали повсякденною темою російського телебачення, яке контролює Кремль. Тим часом державні ЗМІ послужливо роз'яснили, що обіцяна Путіним "денацифікація" насправді означає "деукраїнізацію".

Ці льодяні слова були більш ніж підтверджені діями. Російська армія, яка наступала, застосовувала масовані артилерійські обстріли, щоб знищити цілі українські міста та села разом із їхнім цивільним населенням. Вважається, що лише у Маріуполі загинули десятки тисяч людей, коли російські війська методично руйнували українське місто.

У регіонах, що знаходяться під російською окупацією, путінські війська систематично вчиняють масові вбивства. У звільнених районах не раз виявлялися групи постраждалих зі зв'язаними за спиною руками та слідами тортур. Мільйони мирних жителів України насильно депортували до Росії, зокрема, тисячі дітей. Ті, хто залишився, піддаються тактиці терору, включаючи викрадення та захоплення в заручники.

Українську мову видалили з усіх аспектів суспільного життя, а батьків, які відмовляються піддавати своїх дітей російській ідеологічній обробці, попереджають, що вони ризикують втратити над ними опіку.

Зважаючи на відкритість планів Росії щодо знищення української нації, не дивно, що більшість українців рішуче проти будь-якої угоди з Кремлем за принципом "земля в обмін на мир". Вони визнають, що врегулювання шляхом переговорів, згідно з яким частини країни переходять під контроль РФ, прирече жителів цих регіонів на геноцид і прокладе шлях до наступного російського вторгнення після того, як пошарпана армія Путіна перегрупується і переозброїться.

Замість того, щоб змиритися з цією похмурою долею, є рішучість продовжувати боротьбу доти, доки не буде вирішальної перемоги. Зіткнувшись із руйнуванням своєї нації, більшість українців вважають, що вони не мають іншого вибору.

У ЗМІ війна в Україні часто зображується як боротьба між Росією та Заходом, але таке геополітичне уявлення вводить в оману. Те, що бачимо, насправді є останнім розділом у найтривалішій боротьбі за незалежність у Європі. Ще в 1731 році французький мислитель Вольтер написав: "Україна завжди прагнула свободи". Ця епічна подорож, можливо, входить у завершальну стадію.

Завдяки мужності та стійкості, показаним за останні півроку, український народ зараз ближче до справжньої свободи, ніж будь-коли у своїй довгій та неспокійній історії. Життєво важливо, щоб демократичний світ залишався єдиним з Україною, оскільки війна входить у вирішальну фазу. Не має бути більше розмов про поступки чи компроміси. Частковий геноцид – не варіант. Натомість єдиний спосіб досягти міцного миру – допомогти Україні виграти війну.

Переклад Gazeta.ua