Український театр помер

Принаймні, його промосковська версія. Народження нового українського театру є лише питанням часу

Думки, викладені нижче, — спроба поглянути на чотири місяці активної фази воєнного вторгнення й серед загального театру воєнних дій виокремити (або, принаймні, спробувати це зробити) театральний сегмент в усьому його різноманітті.

Запропонована форма лягла в основу моєї доповіді в рамках освітньої платформи XXIV Міжнародного театрального фестивалю "Мельпомена Таврії", про який так само йтиметься нижче.

Тож, театр — як життя, тому не хибним буде припустити застосування психологічного патерну сприйняття події людиною на цілий театральний сегмент.

Заперечення

Основна відмінність "гадання" від "прогнозування" в джерелах інформації, якою користуються в тому та іншому випадку. Вірити або не вірити у ймовірність воєнного вторгнення й була "гадальна" категорія. Натомість прогнозування ставили питання зовсім інакше: виходячи з розвідданних та попереджень іноземних партнерів, ймовірність вторгнення була цілком ймовірною. Тож які наші дії у найменш бажаному варіанті?

Й подібний кейс — реальність для більш адаптованих та менеджерсько-прокачаних сфер (прикладом, одним з питань грудневої стратегічної сесії Ukrainer була розробка покрокових інструкцій з переорієнтації роботи ресурсу у випадку вторгнення). Для театрального простору 24 лютого здебільшого виявилося неочікуваним. Більшість театрів відіграли планові вистави напередодні, десяток прем'єр лишилися за півкроку до випуску в планах так і незавершеного лютого. А три театри на березень 2022-го анонсували свої свіжі постановки за Федором Михайловичем Достоєвським (два зі статусом національного, один — академічний).

Одним словом, заперечення — у явному вигляді. Ігнорування цілком ймовірного варіанту розвитку подій; питома вага драматургії окупанта (війні в Україні вже восьмий рік); толерування російської мови та культури (хвацькі пісні Віки Циганової та стогін загадкової російської душі лунали з самого серця столиці).

Злість

За законом воєнного часу стає можливо те, чого мирного часу не добитися. З першими бомбами, які влучили у мирні українські міста, прямо 24 лютого, Миколаївський художній академічний театр, а за ним Харківський театр ім. Олександра Пушкіна, Одеський академічний драматичний театр та Національний академічний театр драми ім. Лесі Українки "навели марафет" та протягом тижня зрештою позбавилися слова "російський" у своїх назвах. Наразі формально, але із подальшим запуском процедури легетимації.

Але на реальність мистецтво вже втратило можливість впливати. З'явилися перші імена загиблих під час російської навали. Конкретні імена акторів, які вже ніколи не вийдуть на сцену. З окупованих міст приходять повідомлення про викрадення та катування митців. Хроніки війни наповнилися кадрами пошкоджених театрів Києва (після обстрілу Лук'янівки), Харкова (дісталося й театру ляльок, й оперному). Скинута надпотужна бомба на Донецький драмтеатр в Маріуполі затамувала подих світу від настілки варварського цинізму. Напис "діти", подібно маріупольському, з'явилися перед культурними закладами різних міст світу.

Люди театру залишили акторство та режисерство. Зі зброєю в руках, на волонтерських постах, на культурних фронтах театр злився та обурювався, пручався та боронився, прихищав та годував. Й все це далеко не фігури мови. Зброя — зовсім не бутафорська, а прихисток, якщо й на сцені — то зовсім не декоративний. Театри Львова, Полтави, Рівного, Франківська та інших міст стали волонтерськими штабами, хостелами, шелтерами. Вистави поступилися місцем оперативним імпровізаціям, в яких доводилося без режисерів та драматургів знову і знову вирішувати питання to be or not to be.

Торг

Умовно мирне життя континентальної Європи останні 80 років, де збройні конфлікти носили хіба що регіональний характер, засади культурної дипломатії, мистецтво перемовин та соціальний розвиток призвели до того, що грати в "царя гори" з позиції сили припинили. Більш того, сама така можливість розглядалася не більше за сцену з п'єси, яку доводилося трактувати через аналогії мирного життя.

Етап перемовин пройшов і український театр. Національні та галузеві спілки виступили із відкритими листами до аналогічних структур Росії. Актори записали звернення до колег та ще вчора поплічників на знімальних майданчиках. Робили це персонально та колективно. Говорили та аргументували, достукувалися та докрикувалися. "Про що ви тепер будете ставити свої вистави?" — ставили ключові запитання.

Цивілізаційні здобутки перемовин наштовхувалися на глуху стіну, збудовану на тотальній залежності мистецтва від керівної лінії Кремля, рясно здобреній пропагандою та вкрито товстою ковдрою крижаного страху.

Відбулася руйнація непохитних до того авторитетів. Зійшли на нуль "властителі дум", які з причин власної недолугості, або за тиском обставин, висказали антиукраїнську позицію.

Процес розмов та пошуком "хороших росіян" маргіналізувався, та зійшов нанівець з порядку денного (із поокремими сплесками найбільш зашкварних випадків).

Депресія

На фоні зупиненого, а подекуди зруйнованого життя (зокрема й театрального), мінімізованого творчого процесу, перекваліфікації та постановки на межу виживання митців, театрів, парасолька депресії розкрилася на всю свою ширину. Утриматися від емоційного впливу мало кому вдалося.

Важливими свідченнями цього періоду є ті нечисельні включення митців у медійний простір (у когось виходило все ж це зробити). Навіть крізь надрукований текст зчитується розпач. Відеокадри особливо фіксують мову тіла – красномовнішу за всі слова разом взяті.

Прийняття

Україна у війні.

Життя вже ніколи не буде таким, яким воно було до 24 лютого. Але у тих, у кого воно є — життя триває. В абсолютно нових умовах, незвичних реаліях, можливо, навіть у зовсім нових містах та країнах.

Так, театр помер. Точніше, старий, кондовий, договорняковий, кон'юнктурний український театр помер. З усіма його прогинами на бік московській культури, пророслим комплексом меншовартості та насадженою вторинностю. Все це назавжди лишилося "до".

Містком у майбутнє стала вистава "Погані дороги", яку 9 березня 2022 року оголосили лавреатом Шевченківської премії. Ось вона, нова дата відліку нового українського театру! Тут зійшлося все: і гостра, як лезо, тематика п'єси Наталки Ворожбит, і потужна режисура Тамари Трунової, і точні акторські роботи, і вражаюча та дієва сценографія, музичне вирішення, світло, звук, нерв...

Від першопоказу "Поганих доріг" до Шевченківської премії н відстань в чотири роки. Зовсім не комедійну виставу, без потішних українців, та ще й з темою в ареалі Донецького аеропорту оминали глядачі "Занадто одружених таксистів" та інших "високохудожніх" творів національних театрів. Започаткуванню діалогу не сприяє й театральна критико-журналістика спільнота. Й разом з тим вистава долає всі "погані дороги" на шляху до глядача. Червень — місяць гастролей "Поганих доріг" Литвою, Латвією, Німеччиною. Повні зали та беззаперечна підтримка України через яскравий, сучасний та конкурентоздатний мистецький продукт.

Проте шлях до закордонних гастролей українських вистав не був легким та очевидним. Якщо забрати з розрахунків моновистави від акторів, які ситуативно опинилися в іншій країні, де вони знайшли можливість показати свою виставу, то знову констатуємо ініціативність та проактивність низових ініціатив. Одна з останніх прем'єр київського театру Splash — "Украдене щастя" за Іваном Франком, поставлене на чотирьох акторок (що стало дуже важливим у світлі обмежень у перетині кордону). Саме методична робота з напрацьованими роками та фестивалями зв'язками склали шматочки пазлика у картину, коли вистава отримала не просто разовий показ, а справжні гастролі, спершу Німеччиною у квітні, а далі — за хвилею інформаційного поширення. Перший зафіксований виїзд державного театру — Харківський театр опери і балету країнами Балтії.

Мистецький злам в бік прийняття ситуації всередині країни прийшовся на Всесвітній день театру. Саме до 27 березня свою прем'єру зіграли з київського арт-шелтера "ProEnglish Theater" (й одразу із трансляцією на сцені європейського міжнародного фестивалю), свою першу роботу зіграв започаткований у Львові новий театр "Варта". Там де це було можливим, театри почали відновлювати свою роботу, грати вистави на власних майданчиках, у доступних просторах, у прихистках для переселенців, простонеба для ЗСУ. В Ужгороді відновив роботу Донецький драмтеатр, приміщення якого отримало бомбу "російського миру" в Маріуполі. Кількість зіграних прем'єр стала вираховуватися знову двозначними цифрами.

Найрезонанснішою театральною подією чотирьох місяців воєнної агресії стала спершу заява, а згодом й проведення XXIV Міжнародного театрального фестивалю "Мельпомена Таврії". Унікальність ситуації полягає у херсонській прописці фестивалю, куди всі попередні 23 роки збиралися яскраві театральні події України та закордонних країн. Креативні вирішення оргкомітет знаходив й під час карантинних обмежень – фестиваль проходив на сцені у лісі. Для проведення фестивалю з тимчасово окупованого Херсона рішення мало бути ще більш рішучим.

Театри зіграли фестивальні вистави прямо на власних майданчиках (у кого така можливість була), та партнерських (хто опинився в переселенні), відеоверсії показали театри Херсону та Маріуполя (які жодних можливостей не мали для відновлення вистав). Цифрова ера зробила можливим роботу літературної та освітньої платформ фестивалю. Про фестиваль говорить вся Україна, Європа, Штати, Японія. До фестивалю долучився французький фестиваль, який в датах перетинався із "Мельпоменою". Слоган "Мельпомена Таврії — голос Херсонщини" вийшов на рівень #savemariupol на багатомільйонну авдиторію музичного "Євробачення". Заклик #savekherson з мистецького форуму став повноцінною позицією культури, яка не мовчить, коли говорять гармати.

Чи є в ресурсах українського театру запас міцності для того, щоб бути готовими для подібних викликів? Безумовно!

Чи готовий український театральний простір продукувати продукт, який затребуваний в світі? Тут більше "індпошив" з полички пропозицій проактивних театрів та низка запитань до загальної культурної стратегії.

Проте пройдений шлях у п'ять стадій та адаптація до нових умов свідчать про те, що народження нового українського театру — не проста формальність, а інституція стає на ноги, шукає свій голос до світу. А значить, попереду буде життя! Життя із театром, який вже виконує зовсім нові функції, несе зовсім нові сенси.

Ексклюзивно для Gazeta.ua