Як українців роблять російськомовними (ч. 3)
Перш ніж продовжити основну тему, відповім моїм коментаторам. По-перше, легко відрізнити коментарі українців і російськомовних: представники "великой культуры" розмовляють матом з жінкою, можливо, із старшою (татари чи грузини не дозволили б собі такого ніколи); найвищий рівень вихованості в коментарях, де усього лише грубість і зневага.
Зате "брати-росіяни" укотре продемонстрували один із найпоширеніших прийомів маніпулювання: негативний відгук. Причім цей відгук ніколи не має чіткої адреси. Наприклад, про Чехова: я не такий знавець Чехова (у мене всього 2 збірки вдома), але в мене прекрасне відчуття стилю; то ті слова, які приписують Чехову, здаються мені абсолютно чужими йому за хамством, грубістю, тупою агресивністю словесного малюнку, зовсім не такого, як у автора "Дома с мезонином"! Те ж і з словниками: я, наводячи цитати, вказую видання, рік і місце (треба – буду сторінки вказувати); а мої коментатори, звинувачуючи мене в темній відсталості ("телевизор не смотрит"), посилаються на якісь міфічні словники, без авторства й року видання. Точний шахрайський розрахунок: бреши, ніхто перевіряти не буде, бо словників багато різних, з ними іноді працюють, та ніхто в світі їх не читає підряд, тож кожен подумає: "Хтозна, може, і є таке", та ще й засоромиться дехто, що не знає досконало. І, не впевнений у брехні, прийме за правду! Той же прийом, як і в анекдотах: джерело забудеться, а негативна інформація зостанеться. Метод негативного ставлення дієво спрацьовує саме на українцях, бо в нас у генах закріплене ставлення до життя, виражене прислів'ям: "Не хвали себе, хай тебе люди похвалять". А коли тебе гудить хтось, кого розхвалюють щодня, як брата і як "великого", то ми, українці, мимоволі віримо, бо ми жили чесно в громаді і в родині, нам майже неможливо повірити, щоб брат хотів нас з'їсти, а великий здатний був на дрібні злостиві обмани.
Дуже сумно було читати, що мене прописали в Канаді. Це ж хтось не допускає й думки, що доля українського народу може хвилювати українців в Україні! Знов: кожен бачить світ зі свого вікна, судить по собі. Значить, автора коментаря настільки не хвилює доля власного народу, що він повірити не може, щоб хтось мав щиру любов, чесність… Розчарую: виросла в маленькому селі на Полтавщині, училась у Харкові, живу на Сумщині.
Я згодна, що пропагувати треба, і не тільки мову, а й усі інші культурні досягнення українців, та це тема окремої статті.
А зараз – до діла.
Я поставила собі за мету показати ті методи обробки свідомості й формування суспільної думки, які задіювались для дискредитації українського народу й української мови як гаранта існування народу.
Перший із таких я помітила ще 12 років, у піонертаборі в Полтаві. Хтось розповів, що річці Ворсклі дав назву Петро І: мовляв, він звелів доставити скло для монастиря на горі, а на мості фура перекинулась, скло впало в воду, то цар і
вигукнув: "Вор скла!", і з того постала назва. Я думаю: невже цар знав українську? Бо російською він мав вигукнути "вор стекла". А через кілька літ святкували 800-річчя Полтави. Арифметика, віднімання, показало мені, що, коли вірити легенді, місто стояло над річкою до Петра більше 500 років; невже півтисячоліття не придумали ріку ніяк назвати, а ждали царя? Чому ж тоді навколо нашого маленького сільця кожен ставок, ярок, байрак мають свою назву? І без царя обійшлися.
З часом я зрозуміла, що "обійшлися" – ключове слово. Коли пам'ять назбирала побільше таких легенд, я побачила, що вони прив'язують "царську милість називання" або до Петра І, або до Катерини ІІ. Отоді я вперше відчула, що "это жжжж неспроста". Чому тільки ці двоє? Більше не було в Росії царів? Чи не ходили Дніпром російські купці, щоб теж хоч скелю якусь назвали? Але: "Це той перший, що розпинав Нашу Україну, А вторая – доконала Бідну сиротину".Отож, щоб зробити українцям ближчими їх катів, запускали такі "легенди"-чутки. Що, бути не могло? Це нинішні українські "політики" до політики стосунку не мають жодного, бо їх мета – безкарно обікрасти, а взагалі політика – це мистецтво впливів! А розповсюдження пліток і чуток є одним із найдавніших засобів впливу. У романі Л. Фейхтвагнера "Іспанська балада" йдеться про Європу часів хрестових походів, і вже тоді: "Він наказав Ібн Омару розповсюдити чутку, ніби новий ескривано захищає пригноблений народ". Найбільш переконує в штучності цих "народних легенд" те, що нема жодної прив'язки українських назв до Олександра І, переможця французів, чи до Олександра ІІ, котрий звільнив селян з кріпацтва (якби ті "легенди" вигадувались справді народом, то вже, певно, такого царя бажали б мати в "хрещених").
І знов хитро використовувалась саме форма легенди: легенда, як і анекдот, не має автора, легенду не перевіряють історичними даними, адже це нібито народна творчість, легенда – це для дітей і підлітків просто цікавинка, нею можна похвастатись перед кимсь, як власною ерудицією. Отже: суть легенди, як і суть анекдота, сприймається й засвоюється без осмислення, без перевірки. Історична й фактична реальність існує в пам'яті сама по собі, а вигадані вірнопіддані легенди – самі по собі. І вже 2008 чи 9 року під час знімання "Карооке на майдані" в Конотопі якийсь хлопчик з торжеством обізнаності на весь світ оголошує, що Конотоп назвала цариця Катерина, бо в неї в тут коні втопилися. Я знайшла маршрут Катерини ІІ, Конотоп у нім не зазначений, однак могла проїжджати. Але це було, якщо було, 1798 року. А Конотопська битва відбувалася 1659 року! Як же так? Сотенне місто Конотоп перемогло, тії ж миті забуло свою назву й ніяк не звалось, аж поки цариця приїхала й назву придумала, абсолютно випадково ту ж саму? А півтора століття що? Селянин казав: "Повезу пшеницю на ярмарок у місто без назви", чи як? Або Херсон. Дівчинка звідти, наче недурна й талановита, на всеукраїнському зльоті молодих талатнів гордо розповідала: назва міста утворилась від того, що Катерині ІІ (знову вона!) там поганий сон наснився! Але ж не так далеко Херсонес, і вже поетеса мала б почути, що корінь обох слів один, і він грецький. Невже не достойніше, не престижніше виводити походження міста з Греції, з колиски усіх наук і мистецтв у світі, відчуваючи за спиною кілька тисячоліть високої культури, ніж підхлібно радіти милості "августєйшої", що так некультурно висловлювалась?
Мов під гіпнозом. Такий спосіб дії. А результат такий: українцям у підсвідомість вживили думку, що Росія була тут завжди, і завжди її роль була керівною (саме тому називальники – царі, а не хтось рядовий). А самі українці такі дурні й мова їх така нездатна ні на що, що без царя й назв своїм містам дати не могла! Усе для того, щоб українець сповнився зневаги до свого й приписав себе до "великого и могучего"!
Я почала із цих методів, бо вони найтонші й найпідступніші, як укол з отрутою. Наступною буде група методів під слоганом "Вода камінь точить". Але наостанок скажу: не вірте, не ведіться, не приймайте за правду те погане, що кажуть про нас росіяни. У багатьох російських класиків їх герої насміхаються з французів і німців, італійців чи поляків. І подумайте: чому ж німці й французи через російські насмішки на російську мову не переходять? Згадайте серіал "Інтерни": там росіяни, в себе вдома, не мають жодного доброго слова навіть одне для одного; чого ж нам брати близько до серця сказане недобре про нас?
