Серіал "Чорнобиль" повернув пам'ять про подвиг і ницість, страх і безстрашність

Ліквідувати такого масштабу катастрофу могла, як не парадоксально, тільки та система, яка її породила

Цього тижня телеканал HBO спільно зі Sky UK покаже останню п'яту серію міні-серіалу "Чорнобиль". Вона називається Vichnaya Pamyat. Цікаво, як творці серіалу об'єднали в назві українську та російську мови латиницею. Українською: вічна пам'ять, російською: вечная память. Вони зробили Вічная память, і спасибі їм за це, тому що Чорнобиль став спільною трагедією і загальною виною. Жертви, втрати і неймовірна мужність теж були загальними для тих, хто тоді жив у СРСР.

Якщо ви не дивитесь цей фільм (а це, звичайно, велике кіно, розділене на серії), то візьміть себе в руки, поставте поруч склянку горілки і подивіться. Не всі серії підряд! Це нестерпно. Поступово, уважно, зупиняючи, коли дуже важко, і повертаючись до екрану, коли накопичаться нові емоційні сили. І в кінці кожної серії прочитайте список тих, хто працював над фільмом. Він величезний і багатонаціональний: американці, скандинави, литовці, українці, росіяни. Всі разом вони перетворили художній фільм в майже документальний, вони зробили роботу, якою можна пишатися їм і нам. Зробили те, чого не зробили ми. Фільм про трагедію в Чорнобилі дивиться весь світ, його рейтинг виявився найвищим з усіх серіалів, включаючи "Гру престолів" – 9,7 за версією IMDb, – пише Наталія Геворкян для "Радіо Свобода".

Думаю, на Заході цей серіал дивляться як хоррор, як фільм жахів. І це, в тому числі, фільм жахів. Але це фільм не тільки про жахи і страх. Найбільш вражаючим стало для мене те, про що я чомусь не замислювалася раніше. Раніше для мене найважливішими були факти: що, чому і як сталося, і люди. Контекст - лад, система - залишалися другорядними. Я тільки розуміла, що система брехала так довго, як могла, але в цьому не було новини, особливо для людини, яка розуміє про інформаційний простір в "совку". До того ж я бачила, що система інформаційної блокади стала давати тріщини всередині країни (спасибі кореспондентам, які писали і знімали правду про події в Чорнобилі і навколо, деякі заплатили за це життями) і на зовнішньому рівні, бо на радіаційну хмару, яка рушила в сторону Європи, ніяке КДБ і ніякі партійні боси не могли поставити гриф "секретно". Вона, власне, стала першим сигналом небезпеки для зовнішнього світу, а потім вже СРСР в тій чи іншій формі став ділитися не повною, але все ж інформацією з іншими країнами і міжнародними організаціями.

СРСР не єдина країна, в якій виникали аварійні ситуації на атомних станціях. Вони траплялися і до Чорнобиля (в тому числі і в Союзі), і після. Але Чорнобильську аварію всюди і завжди називають катастрофою, як мінімум за можливими наслідками. Про це досить докладно говориться в фільмі. Звичайно, в той момент, коли ми дізналися про аварію, ніхто не мав уявлення, наскільки небезпечна ситуація в Чорнобилі. Але те, як іноземний серіал зумів відтворити атмосферу ідіотичного партійно-гебешного контролю над усім і вся, включаючи науку і здоровий глузд, маніакальну пристрасть до секретності, щоб ніхто не дізнався, включаючи власних громадян, а то велич країни постраждає, щоб правда не вийшла за межі кабінетів, - це безцінне. Звернутися за допомогою до західних сусідів, тобто сказати їм правду? Та ніколи!

Радянська звичка зберігати обличчя країни за рахунок людських життів, на жаль, виявилася живучою. Згадайте перші дні після аварії на "Курську", всю цю брехню і нерозбірлимість. Причому вже в світі, де жодну аварію не приховати просто тому, що технічні засоби спостереження її однаково побачать або почують. Згадайте, як сусіди відразу запропонували нам допомогу і як ми на неї погодилися, коли вже було пізно. Система тотальної секретності посилювала ризик можливої аварії на атомній станції. Наприклад, тому, що матеріали про аварію в 1975 році на Ленінградській АЕС були засекречені. А тим часом за 10 років до Чорнобиля ця аварія вказувала на конструктивні недоліки того ж реактора РБМК, що і чорнобильський, але ці матеріали приховали від фахівців.

Тепер про те, що я дуже точно зрозуміла, подивившись 4 серії серіалу. Так, такої аварії, напевно, не відбулося б в США. Не тільки тому, що американці не використовували цей тип реактора, і, зрозуміло, тому, що конструктивні помилки будь-якого реактора були б проаналізовані, а висновки використані для усунення недоліків. Ліквідувати такого масштабу катастрофу могла, як не парадоксально це вам здасться, тільки та система, яка її ж певною мірою породила. Система, побудована на страху, яка звикла, що її накази виконуються беззаперечно, що її рішення не обговорюються, і нещадна до людей. Система, готова відмовитися від роботів, бо зайти в радіоактивне пекло і виконати поставлене завдання технічним роботам не під силу, його можуть виконати тільки біороботи, як сумно каже у фільмі вчений Валерій Легасов, маючи на увазі живих людей. На Заході з його відкритою інформаційною системою, залежністю влади від виборців і іншим ставленням до людського життя зупинити таку катастрофу і впоратися з її наслідками в такі стислі терміни було б куди складніше, якщо можливо взагалі. Нещадна тоталітарна система поставила свою країну і Європу на грань катастрофи, і вона ж їх врятувала. Вона била кулаком по столу і посилала людей на смерть, швидку або повільну. Одночасно перетворюючи апаратників, що віддають наказ там, на місці, в Чорнобилі, у людей - з натягнутими нервами, які віддають собі звіт в кінці кінців у масштабі лиха і розділяють ризики, на власні очі усвідомлюють подвиг тих, кому вони віддають накази.

Американський серіал повернув нам пам'ять про Чорнобиль, про дійових осіб цієї драми, про ліквідаторів, шахтарів, солдатів, медиків, робітників, науковців, інженерів. Про подвиг і ницість, про страх і безстрашність. Про Валерія Легасова, чиє життя перервалося через два роки після аварії, про Бориса Щербину, який помер через 4 роки після трагедії.

Російська влада вважає за краще не згадувати про Чорнобиль. Безліч людей знає про трагедію дуже мало, покоління, що народилося після 1990 року, не знає майже нічого. У тому числі і в Росії. Ми не зробили б такий серіал, ми так поки не вміємо. Ми живемо в системі, що наслідувала ту, а для такого кіно потрібна в тому числі внутрішня і зовнішня свобода. Знімаю капелюха перед усіма, хто працював над серіалом, від сценариста Крейга Мазіна до костюмерів і творців декорацій. Окремий уклін акторам, які начебто говорять російською, хоча розмовляють англійською, навіть не імітуючи російський і український акценти. Я, мабуть, не знаю іншого художнього фільму про події в СРСР, зробленого з такою ретельністю, повагою до фактів, небайдужістю, тактом. І з такою емпатією.

Copyright © 2019 RFE / RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода