Померти в Росії

Ці люди – наші люди

— А ви до Лисичанська? — запитую літню пару в купе потяга Хмельницький-Лисичанськ.
— Мы дальше. Мы в Луганск.

Ми проговорили години дві. Напевно, такі розмови — це і є той діалог, що має відбуватися між українцями по обидва боки блокпостів.

Мені хотілося запам'ятати кожне слово з цієї розмови, бо це — не картинка з кіно чи YouTube, не новини, не історії в пресі. Це справжні люди поруч, і їхні мотиви мені дуже потрібно було знати.

Насамперед, чому вони залишаються там попри все?

Попри те, що кожен там уже має свою історію, як дивом не потрапив під обстріл, де всі загинули. "Восемь человек убило взрывом на переходе, продавщица была в киоске своем, ее убило, а меня что-то остановило тогда идти, хоть я уже обувалась".

Попри все, що вони розуміють, що насправді відбулося і хто стріляв. І що стріляв, той, хто стріляв — передовсім, щоб розграбувати.

Відповідь проста і глибока: бо це їхній дім.

Бо вони там прожили все життя і не уявляють, як це, покинути дім назавжди.

Я уявляю. Їхні діти уявляють — вони переїхали одразу, як все почалося. А вони — не уявляють. Але знають, що скоро доведеться, мабуть, "бо ми вже не зможемо про себе подбати".

Що ще я дізналася про цих людей, хто живе по той бік моєї країни?

Що хліб там коштує дешевше, 12 рублів за батон, гречка — 50, але справжній смак творога вони згадали тільки тут, бо там щось геть не те.

Що цю гречку там завозять як гуманітарну допомогу, а потім розфасовують і продають.

Що востаннє гуманітарку завозили з Білорусі, щось уже зовсім слабенько, кажуть, виходять сили, мабуть.

Що всі вже дуже давно втомилися.

Що про політику між собою не говорять, так вирішили, не говорити.

Що пристойну трикімнатну квартиру в Луганську зараз можна купити за 8 тисяч доларів. Що купують місцеві "лнрівці" з сіл, а також росіяни, ті що з неблагонадійніших, приїздять і купують — для них це взагалі шанс.

Що лікарів там майже не лишилося, і це взагалі нестерпно.

Що закінчиться це все, напевно, коли закінчиться Путін.

Що спалили той гарний хвойний ліс біля Станиці Луганської.

Що вони відпочатку розуміли, хто свій, хто куплений, хто привезений, хто за що підбурював, як все зроблено. І що все зроблено.

Що вони читають українські новини в інтернеті, бо по телевізору — сама пропаганда. Часто дуже якісна пропаганда, наші так не вміють.

Що ці люди — наші люди.

Що їхніх дітей, які одразу виїхали і живуть по наш бік, не ображає ніхто. І внука в школі теж, хіба жартома спочатку. "Але на Західній Україні…" — є у них стереотипи про Західну Україну. Кажу, я з Західної України (мовчу про свої враження про Луганськ, який 2005-го приголомшив мене законсервованим у собі Радянським Союзом і вивісками "Мы дети твої, Лугансктепловоз!").

А ще вони впевнені, що переселенцям не можна буде голосувати на українських виборах. І що влада дуже не хоче, щоб переселенці мали право голосувати.

Розмова відбувалася до подій в Азовському морі.

Це була літня пані, що їхала з ціпком, і подолати ці дико круті сходинки потяга їй було особливо важко. Хвилювалася, що так затримує інших.

"Це не ваша вина, це вина потяга, не пристосованого до потреб людей", — сказала їй я, але вона здається не зрозуміла мою думку. Думали, як долатимуть кордон — там через зруйнований міст доведеться лізти ще не по таких сходинках.

"Люди там помирали у спеку", — кажуть, долаючи цей зруйнований міст, дошками і перелазами, йдучи по пенсію, літні люди.

"Вони ж хотіли померти в Росії", — почула я, коли переказувала цю історію по приїзді до Києва.

"Ні, — кажу. — Не в Росії. Вони хотіли померти удома".

Олена Павлова, для Gazeta.ua